Гармонія долі Ірини Чорнобривко
У зрілому віці, як правило, професій кардинально не міняють. Радше вибирають щось близьке, схоже. А вона поміняла, незважаючи на те, що їй, педагогу за покликанням, довелося освоювати не просто нову роботу, а нову галузь – журналістику. І так оперативно, що за зовсім короткий час стала популярною ведучою аж трьох цікавих передач.
Вона вважала, що її голос «не радійний», а він прекрасно асонує з багатоголосою палітрою Українського радіо. Більше того, його з нетерпінням чекають щочетверга на каналі «Культура» в передачі «Літературні читання» справжні шанувальники українського красного письменства, цінителі повнозерного художнього слова.
Їй було страшно розлучатися з педагогічною працею, як із молодістю. Тепер вона переконана, що тільки робота на радіо може дати людині повноваге відчуття життєвої активності та прекрасну ілюзію юності.
Її вдача повністю гармонує з її ім’ям: Ірина – миролюбна, разом з тим із першого слова вона дає зрозуміти, що миру не буде там, де фальш і несправедливість. У неї, вродженої білявки, дивовижно гарне і рідкісне козацьке прізвище – Чорнобривко.
– Єдине в Києві, – уточнює, – але у Лисичанську, що на Донбасі, звідки родом чоловік, Чорнобривків багато. Ціла велика родина.
– Певно, ваш чоловік нащадок тих козаків, які після понищення Катериною II Запорізької Січі змушені були тікати хто в степи задонецькі, а то в задунайські, – висловлюю припущення.
– Можливо, – стримано згоджується, хоч припущення їй подобається, і додає: – Принаймні, не тільки чорні брови, а й надзвичайна порядність Євгена справді свідчить про його належність до чесного і доброго роду.
Власне, саме чеснотами завоював серце білявої столичної красуні чорнобривий донеччанин. Обоє вчилися в Київському університеті, вона – на філологічному, він – на факультеті іноземних мов. Спочатку просто дружили, зустрічаючись в одній компанії, згодом проскочила іскра і зв’язала у вольтову дугу першого кохання дві щирі душі. І от уже, слава Богу, понад тридцять років Євген та Ірина – сім’я. А звідтоді, як, на жаль, пішли за вічний горизонт батьки, і, на щастя, народились внучки – найстарші в родині.
Коли заходить мова про сімейне і загалом про життя, каже з усміхом самодостатньої жінки:
– Я – однолюб, тому й життя в мене, як у кожного однолюба, стабільне: одне рідне місто, єдиний на цілий вік коханий чоловік, одні й ті ж друзі. Каже спокійно, з легкою іронією, знаючи напевне, що таке зізнання звучить дисонансом до нашого ворохобного часу стабільної нестабільності, що не буде однозначної реакції співрозмовника: хтось здивується, хтось позаздрить, а комусь і нудно стане.
А даремно. Бо насправді за непорушними кордонами її фортеці завжди вирувало завидно бурхливе духовне й інтелектуальне життя. Дитинство допитливої талановитої столичної дівчинки проминуло як один день у стінах Палацу піонерів, що був для неї справді казковим палацом, де збувалися усі її мрії, реалізовувалися здібності, і то все – завдяки талановитим, енергійним вихователям і керівникам гуртків.
Тож, хоча після закінчення філфаку Київського університету ім. Т. Шевченка перед Іриною відкривалося чимало доріг, вибрала ту, що вела до улюбленого її Палацу свого дитинства, ніби хотіла повернути новим його вихованцям сторицею те, що сама черпала від добрих людей. І так майже все своє трудове життя роздаровувала чужим дітям світло й тепло душі, не боячись, що не залишиться рідному синові. Залишилось. Олег Чорнобривко теж виростав у веселій бучі дитячого палацу і виріс доброю людиною, і, як виявилось, чудовим сім’янином: виховують разом із дружиною двох донечок. Син має теж неспокійний, майже журналістський фах – відеоінженера телебачення, і ненормований робочий день. То, звичайно, пані Ірині, турботливій мамі і бабусі, треба зуміти по-ділити свою добу між роботою, турботою про чоловіка та сім’ю сина, і залишити ще й для подружки своєї найвірнішої – вівчарки Бренді, з якою хоч-не-хоч, а прогулятися при місяці мусиш.
Тепер я розумію, чому Ірина Чорнобривко така молода і спортивна. Вона усміхається:
– Так, родинні клопоти розслабитись не давали й не дають...
Вона – сам спокій, сама толерантність, хоч за плечима не мало не багато – а 27 років роботи з дітьми. Пригадуючи нервових знайомих педагогів, дивуюся, бо таке враження, що здоровішої і кориснішої для здоров’я роботи немає, ніж глядіти той дитячий феєричний вулик.
Пані Ірина усміхається, підтверджуючи мої підозри. Так, вона дуже любила свою роботу, ніколи не уявляла, що якийсь фах може бути цікавішим, або те, що вона одного чудового дня вийде зі свого Палацу і ніколи туди не повернеться. Раділа, що, переживши епоху «ідеологічного вишколу підростаючого покоління», у роки незалежності була серед тих, хто міняв разом із вивіскою заполітизовані догми педагогіки на демократичні засади виховання юної особистості. Скільки зробила добрих справ завідувачка відділу гуманітарної роботи Палацу дітей та юнацтва!
Але такий день настав. Чоловіка-дипломата відряджали на 5 років за кордон. Оскільки для Ірини Чорнобривко усе-таки завжди головним в її житті була родина, вона пожертвувала кар’єрою і поїхала разом із ним до Австрії.
Тепер я зрозуміла, звідки в неї чудова українська мова і вигляд європейки: елегантна і комфортна узвичаєність у одязі, поведінці, в спілкуванні.
Звичайно, 5 років, прожиті в старій добрій Австрії, з її законослухняними громадянами, з ностальгією за величною минулою славою великої імперії, не минули даремно. По-перше, вона багато пізнала, власне, відкрила для себе Європу, познайомилася з українською діаспорою, а головне, вперше в житті подивилась на Україну з відстані розлуки і зрозуміла ціну тому, про що донедавна й не здогадувалася: як багато значить для неї Україна.
І не тільки зрозуміла дорогу ціну батьківщини, а й сама докладала скромних зусиль задля іміджу молодої своєї держави. Разом із дружинами українських дипломатів пра-цівницями нашого посольства брала активну участь у славнозвісних міжнародних різдвяних ярмарках, які щороку перед святами дипломатичні представництва усіх країн світу влаштовують у виставкових залах віденського «Австрія-центру». Серйозність цього заходу – не стільки у презентаційності культур, звичаїв, кухні різних народів, як в його доброчинній меті. Зібрані від продажу сувенірів, домашньої випічки, національних страв, приготовлених руками дружин дипломатів, кошти йшли на допомогу знедоленим дітям планети. І то кошти чималі. З ініціативи українських жінок і за підтримки української діаспори Австрії, новорічні подарунки з віденського ярмарку щороку отримували і вихованці українських дитячих будинків.Після повернення ж в Україну Ірина довго не могла не те що звикнути до нашого життя, а радше одвикнути од того, європейського, де ти почуваєшся людиною, потрібною державі, де затишно і безпечно.
Не могла повернутися і на попередню роботу, розуміючи, що давно переросла саму себе і прожила той шмат життя, в якому дзвенів дитячими щасливими голосами казковий палац високих мрій і феєричних фантазій.
Здавалося, ілюзія вічної юності давно минула. І тоді пані Ірині зателефонувала її близька приятелька, відома письменниця, редактор журналу «Соняшник» і працівник Всеукраїнського радіо Леся Воронина і, знаючи добре Іринині таланти, запропонувала вести передачу «Листоноша».
Як стабільному однолюбу, Ірині страшно було починати заново свою трудову кар’єру, але як людині, гармонійність котрої складається, як я переконалась, із протиріч, вона спробувала. І в неї вийшло. І як завжди – склала іспит з майстерності і професій-ності на відмінно. Сьогодні Ірина Чорнобривко, праців-ник літературно-мистецької редакції на каналі «Культура», редактор і ведуча таких вельми серйозних і відповідальних передач, які вимагають неабиякої поінформованості, ерудиції, духовних зусиль, як «Культурне життя у фокусі преси», «Поетична мозаїка», «Літературні читання». Від її ерудованості й смаку, філологічних знань і режисерських здібностей залежить, чи сприйме слухач того чи того письменника, чи прикипить душею до його слова, чи захоче, прослухавши радіопередачу, знайти його книжку.
Ірина Чорнобривко знає це і робить усе, щоб поєднати Слово і читача взаємною любов’ю, щоб відкрити людям світ української літератури. Та й себе ловила на тому, що тепер вона відкриває не Європу, а нову Україну, через Слово. Через призму душі незабутніх Євгена Гуцала, Василя Стуса, Миколи Вінграновського та їхніх молодших нині сущих побратимів по перу.
* * *
Уже давно завершився робочий день. Тільки не для журналістів каналу «Культура» Українського радіо. Великий обсяг роботи часто не дає змоги втиснутися в графік студій звукозапису, доводиться залишатися після шостої. Але це не гнітить популярну ведучу популярної радіопередачі «Літературні читання». Щойно записавши поезії Дмитра Білоуса, якого пані Ірина шанувала з дитинства, вона йде монтувати передачу з черговим номінантом на цьогорічну Шевченківську премію. А пізно ввечері читатиме твори майбутнього героя «Літературних читань», шукатиме той діамант, яким має відкрити талант письменника так, щоб назавжди зачарувати його словом слухача, перетворивши того на вдячного читача.
І судячи по тих телефонних дзвінках, які звучать після кожної передачі у студії, по відгуках слухачів, їй це вдається. Як вдавалося завжди поєднати у душі дисонанси життя у гармонію долі.