Латка на латці

Нещодавно до редакції зателефонувала читачка «Вечірки» Зінаїда Василівна, яка щойно повернулася із Німеччини, де поховано її батька. Він загинув на фронтах Другої світової війни. Пані Зінаїда розповідала, як радо її зустрічали, як німці шанують пам’ять про радянських воїнів. «Їхала автобусом, наче у літаку летіла, – зауважила. – Які там дороги!.. Нам ще так далеко до Європи».

Утім, на Хрещатику від вітрин до бордюрів – усе по-європейськи. Та якби ж то такою фігурною плиткою вистелили усі тротуари бодай у центрі, не кажучи вже про околиці, де латка на латці. Взяти хоча б невеличку вулицю Лисенка, що за «спиною» Національної опери України (від Хрещатика – десять хвилин ходьби). Тротуари по обидва боки покроєно вздовж і впоперек. Щоправда, біля управління Південно-Західної залізниці покладено плитку, але цей «європейський шматок» дуже швидко закінчується, бо ж далі – територія іншого господаря. Власне, таких господарів, з усього видно, немало, бо що не двері – то чиїсь.
На перехресті вулиць Лисенка і Богдана Хмельницького колись був чудовий гастроном. Нині на його місці – розкішний магазин, що принаджує перехожих своїми вітринами. Сюди не ходять, а радше, під’їжджають на фешенебельних авто: з дверей – у двері. Інакше панянки поламають високі каблуки, адже біля торговельного закладу таке непривабливе асфальтове покриття, неначе кроти його порили.

Тепер від’їдемо від центру трохи далі, скажімо, до вулиці Багговутівської. О, тут і в кімнатних капцях можна перечепитися, а саме у такому взутті інколи ходять до магазинів пацієнти обласної лікарні, що неподалік. Скільки разів копали ями і засипали, не важко полічити, бо ж тротуар – суцільні латки: більші, менші клаптики. Люди поважного віку не дуже добрим словом згадують своїх депутатів, які мали б подбати про належний стан пішохідних частин вулиць. А, можливо, зобов’язати таки тих господарів, які добряче «похазяйнували» (перерили і так-сяк заасфальтували), вимостити тротуари, як належить?