Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Однак повернімося до Капрі, де окрилений підписаною угодою з видавництвом «Знание» Коцюбинський поспішає похвалитися в листах спершу подрузі Олександрі Аплаксіній («Поздравь меня с маленьким успехом… Я уже подписал соглашение на довольно выгодных условиях»), а потім дружині Вірі Коцюбинській: «Добре ще і тим, що коли вийде книжка, то, певно, можна буде в журналах друкувати свої нові речі рівночасно з українським текстом, а за такі речі добре платять. Взагалі це початок деякого матеріального успіху в Росії». І це після двадцяти років звитяжної літературної праці! Ще 1908 року він написав у листі до Володимира Гнатюка за 27 лютого: «Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Соромно навіть признатися представникові культурної нації. Єдиний спосіб – писати по-російськи, але коли я досі сього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають у кілька раз більше за переклади, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти». До слова, кошти на закордонні поїздки Коцюбинський діставав від своїх друзів-меценатів, як от Євгена Чикаленка, котрий надавав йому «безповоротну запомогу»; від мізерного, але, все ж, гонорару за надруковані твори і з їхнього з дружиною заробітку, через що у великій родині Коцюбинських Вірою Іустинівною було запроваджено режим суворої економії.
Повернувшись додому до Чернігова у вересні, Коцюбинський у вільний від роботи час із головою поринає у редагування першого тому своїх перекладених російською оповідань. Пише Євгенові Чикаленку до Києва 28 вересня: «Зараз почуваю себе далеко краще, я тепер бадьоріший, більше рухливий і не лякаюсь роботи. Все-таки спочинок і південь зробили своє діло». Але не лише це, а й долучення до письменницької праці, що мала принести неабиякі плоди. Адже багатомільйонний російський читач тепер знатиме такого письменника, як Коцюбинський. Тому (цитую далі листа): «Хочеться писати, робити щось, поки б’ється ще серце». І, головне, він усвідомлює, що працює здебільшого для наступних поколінь, для майбутнього України: «Не маю і я великої надії на громадянство наше. Воно ще таке кволе, слабе, ще тільки вміє вимагати жертв од окремих людей, умиваючи руки од всяких обов’язків, од власних жертв. Дуже і дуже тяжка справа, а пробувати треба. Треба кричати, дратувати грубу шкуру «громадянина», може хоч лягаючи спати він згадає, що не все в нас «благополучно». У цих рядках – справжнє кредо тогочасного українського письменника.
Від вересня 1910-го до грудня 1911-го, останньої його поїздки на Капрі, Коцюбинський навдивовижу активний і діяльний. Отримує від Володимира Гнатюка низку допоміжних матеріалів до праці над гуцульськими оповіданнями; пропонує галицьким українцям задля єднання проект з обміну дитячими делегаціями на літні вакації, що практикується в Європі; дбає про швидше видання своєї збірки оповідань в «Українсько-руській видавничій спілці»; клопочеться тим, аби нащадка останнього гетьмана України Кирила Розумовського – Каміла, – який жив у Австрії й подарував Козелецькому повітовому земству 8 тисяч карбованців на зведення школи у Лемешах, звідки походили Розумовські, залучити як мецената й до спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, а славетних співаків Соломію Крушельницьку і Модеста Менцинського – до святкування роковин Шевченка в Києві; готує твори до другого російськомовного тому; дбає, аби залучити до чернігівського журналу «Селянин» україномовних кореспондентів, бо, як пише Євгенові Чикаленку 21 грудня 1910 року, «нам треба якнайшвидше займати поле у всіх сферах». Тут же з радістю повідомляє про те, що його книжка в перекладі чеською зацікавила професора Празького університету Махала, який по Різдві читатиме лекції про творчість Коцюбинського; що Олександр Амфітеатров прочитав перший російськомовний том і пропонує стати співробітником петербурзького журналу «Современник», готовий навіть там друкувати оповідання українською. Характерна ремарка в листі Чикаленкові: «Похвалюся Вам своїми «побідами». Пишу про це тому, що вони властиво не мої, а наші, українські (підкреслення моє. – О.Б.)».
Але радісні миттєвості перемежовуються й сумними. 22 березня 1911 року він скаржиться Михайлові Могилянському, що на противагу виданням, які виходили в Європі, російська періодична преса після виходу першого тому оповідань – анічичирк, хоча пройшло вже три місяці. «Не підійшов, значить, під смак російського читача», – резюмує. Про те ж саме пише й Горькому на Капрі. На щастя, він помилявся, тому що російська критика згодом схвально сприйняла його твори. Але найбільшою втіхою була для нього в цей час звістка від Євгена Чикаленка про те, що Товариство підмоги українській літературі, науці і штуці виділяє йому щорічну стипендію у розмірі 2000 рублів. Нарешті він міг залишити ненависну працю в земстві, що тривала впродовж одинадцяти років!
Однак хоч і написав він Горькому, що з нетерпінням чекає літа, бо «Капри все время зовет меня», але поїхав улітку 1911-го не на острів, а з родиною до Криму, в Сімеїз, а потім у Карпати дозбирувати матеріал до «Тіней забутих предків». Проте притягальна сила Капрі була для нього настільки сильною, що в травні 1911 року він завершує своє перше оповідання, навіяне враженнями від острова – «Сон». Головний його герой Антін, пригнічений суворою прозою домашнього побуту, набридлою дружиною, марить райським куточком на землі, де море і сонце, де місячні ночі, де жадана Вона – жінка з блідим обличчям у золотій рамі волосся з палаючими маками в руці. У «Сні» є такі рядки про Антонову дружину: «Вона не вміла шанувати життя, оберігати його красу. Щодня закидала його тільки дрібним, непотрібним, тільки грузом життя, аж зробила з нього смітник. Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя – злочин». Появі цих рядків передували кілька місяців, сповнених страждань і відчаю. До сильних і частих серцевих нападів («просто дивуюся, як я пережив їх») додалося запалення легенів у найменшого сина Романа. У травні не було відіслано жодного листа, бо Коцюбинський втілював свою розпуку в «Сні». Навіть донька його, Ірина, пізніше напише: «Його оповідання «Сон», в якому він змальовує ту нудну буденщину, що заїдала його, те безмежне шукання красивого в житті, в людських почуттях, – носить багато автобіографічних рис». Коли так, то чітко вимальовуються й прототипи отого трикутника – Антін, його дружина і чарівлива Вона: Коцюбинський, Віра Коцюбинська і Олександра Аплаксіна. Однак про це в нас піде мова дещо пізніше, а Михайло Михайлович, незважаючи на недугу й душевний дискомфорт, у листопаді завершує одну з найвідоміших своїх речей – повість «Тіні забутих предків». Як завше, надто самокритичний, пише до Михайла Могилянського 17 листопада 1911 року: «Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений».
А тепер налаштуємося разом із Михайлом Михайловичем знову до жаданого ним Капрі, але не в осяйне літо, а в мінливу зиму. Коцюбинський вперше їде за кордон як професійний письменник, стипендіат Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці.
Квіти серед зими
На Острові не минає й дня, коли б щось не розцвітало, тому Острів ніколи не видається старим, хоча йому вже кілька тисяч літ. Можливо, лише в грудні додається більше сивини до старезних скель і духмяного полину на них. Бо густі сиві тумани оповивають і скелі, і храми, і доми; ніби ватою затуляють гроти і ущелини; наче мостять м’які гнізда для веселок і громовиць, аби вони перезимували неушкодженими. «Але хіба це зима?» – запитував Поет, прибувши втретє і востаннє на острів. І занотовував у записнику: «Квітки цвітуть не тільки в квітниках, але й на полі повно нарцизів, ціклямен та інш. На полях сходять біб, фасоля, пшениця, яку почнуть жати в марті, взагалі все нагадує весну». Але цього разу привіз із дому своє насіння, тримав його в далекій дорозі коло серця, аби не розгубити і посадити в цю родючу землю. І зібрати врожай…
І ось уже за його вікном, де і туман, і море, і дощі, і дерева в цвіту, з’явилися небачені тут рослини, де кожна пелюстка – дзвінке, співуче слово. Поет складав їх у букетики, по пелюстках яких можна було читати «про поезію свят, чистого снігу й колядок або про великоднє сонце, яким воно ніколи вже не буває». Але зів’ялі пелюстки бриніли не так, як свіжі, огорнуті «бадьорим повітрям, надією на фіалки», а мова їх була жалобною: «…На ті сонячні плями закапали раптом, наче крапельки крові, чужі слова: «заколоти… зарізать… одтяти голову, ніжки…».
…Волинянка Марта, молода русява жінка з довгим, як у Мавки, волоссям, що просто спадало на плечі, запропонувала провести мене до вулички, яка приведе до вілли Горького, де жив Михайло Коцюбинський. У наших дівчат закінчувалася перерва, вони далі не могли бесідувати зі мною у скверику коло П’яцетти, тож подалися в різні боки, а Марті було якраз по дорозі, до готелю «Капрі» на віа Рома, де вона працювала офіціанткою.
Ця вулиця є ключовою в місті, адже йде до перешийку Чотирьох Вітрів, від якого ведуть три шляхи – до селища Анакапрі, до Маріна Гранде і до Маріна Піккола. Саме до схилу цієї південної бухти і спрямувала мене Марта по віа Муло, до якої можна спуститися сходами із переповненої авто вулиці Рома. Ось я вже йду по ніби вимитому милом бруку все вниз та вниз, минаючи ворота з кодовими замками, заґратовані, або заховані за мурами, складеними із великого необробленого каміння, маєтки, що тонуть у квітах і деревах. Доволі крутенька й звивиста вуличка, як і скрізь тут, така вузька, що крони дерев із сусідніх вілл сплітаються, і ти йдеш ніби під зеленим шатром. Марта мені сказала, що головний орієнтир – меморіальна дошка.
Ще кілька метрів – і ось вона! На височенних чорних ґратах прикріплено мармурову пластину, де італійською зазначено, що тут із лютого 1911-го по грудень 1913-го жили Максим Горький і Марія Федорівна Андрєєва. Про Михайла Коцюбинського, звісно ж, ні слова, причина нам відома, тож не повторюватимуся. Неабияких зусиль мені коштувало, аби якомога більше побачити хоча б із допомогою об’єктивів фото- і відеокамер, що там, за цими високими муром і ґратами. Проте досить добре було видно чималий двоповерховий будинок із сивого каменю (на знімку внизу). З колонами при вході, округлими вікнами і гребнями у вигляді півнячих, що піднімалися над дахом. Із чотирьох сторін, над дахом – душники у вигляді пічних труб, на які ніби надіто ковпачки з кульками на кінцях. У цьому домі жила сім’я Горького, а Коцюбинський – у будиночку, що поряд, який тоді правив за кухню. Коло великих заґратованих воріт, що, певно, відчиняються для транспорту – не лише меморіальна дошка, а й на двох інших вибито – «villa» і «Pierina». З іншого боку, біля хвіртки – кольорова кахля, де на чорному тлі зображено схоже на соняшник сонце, у центрі якого написано «Casa Solatia» (тобто дім Солатіа – цей, сеньйор, мабуть, нинішній власник вілли). Я вже потім дізнаюся, що віллу Пієріна винаймає десять сімей, які, очевидно, у різний час приїжджають сюди відпочивати.
Найбільше вражають коло вілли велетенські евкаліпти, що далеко в небо здіймаються із сивими, гладенькими, немов людське тіло стовбурами і вузеньким світло-зеленим листям, схожим на вербове. Поряд – лимони, на молодих галузках яких – квіти, а на старіших – уже жовті плоди. Оскільки віллу розташовано на схилі вгорі, а вулиця – внизу, то я лише міг побачити дах того одноповерхового будиночка, де й оселився в грудні 1911-го Михайло Коцюбинський…