Схожий колись на янгола став катом
Коли оперативники увійшли у дім Валентина Абросіна, то усюди побачили кров. На порозі кімнати лежав мертвий господар, тримаючи у руці мобільний телефон.
...Валеркові було 11 років, коли в їхній дерев’яній хаті згоріли заживо його батьки. У селі про цю подію говорили різне. Мовляв, батько з матір’ю були добряче напідпитку й спали, не відчувши, як зайнялася оселя. Інші нашіптували, що це ревнивий Валерчин батько влаштував підпал, зачинивши за собою двері, аби провчити невірну дружину. Хлопчина того вечора засидівся у друзів, а коли повернувся, то від хати та його рідних залишилася купа попелу.
Коли ж постало питання: кому дбати і виховувати неповнолітнього Валерія, сусід, дядько Валентин, сказав, що хлопця напризволяще не кине, виховуватиме, як рідного. Того ж дня, відвідавши районну опікунську раду, повернувся додому радий і задоволений. Чимало змінилося в житті малолітнього Валерка, відколи він переступив поріг нової домівки. Бездітне подружжя Олена і Валентин нічого не шкодували для хлопчика. Він тепер не гасав по селу голодний, як і в інших однолітків з’явилися у Валерка й новий одяг, іграшки, а невдовзі за успішне навчання на 12-річчя хлопцеві подарували велосипед.
– Він був по-справжньому щасливий, – говорить, ковтаючи сльози, тепер уже вдова Валентина Абросіна, Олена Миколаївна. – Не хочу говорити недобре про батьків хлопця, але ж вони за все його життя навіть новенької шкільної форми хлопцеві не справили. Нам ще тоді, коли його забрали, закидали, що нічого доброго не дочекаємося. Мовляв, яке насіння, таке й лушпиння. Не вірили й не хотіли вірити. Маленьким він нагадував янголя. Блакитні сумні очі, риси обличчя правильні.
Років зо два після смерті сусідів, – переводить подих і продовжує співбесідниця, – якісь дві тітки двоюрідні з’явилися. Хотіли дитину з собою кудись до Росії відвезти. Ми з Валентином рішуче відмовили, до того часу вже й опіку над ним належним чином оформили. Провідувати не забороняли, а щоб назавжди відняти у нас – не дозволили. Його, звичайно ж, спитали, пояснили, що це його рідня, а він подумав, що хочемо спекатися – розплакався, сховався й скільки не кликали, зі свого сховища не виходив. Аж доки пообіцяли, що нікому не віддамо, тоді й підійшов. Ні, в школі проблем також не мали. Були, звичайно, якісь дрібні непорозуміння з вчителькою: до уроку не підготується. Але чогось серйозного, як то буває у хлопців-підлітків – жодного разу. На гірше хлопець змінився десь у 16 років. Товариш у нього з’явився, сусідський онук, який часто до діда з бабою з Києва приїздив. Отой Андрій і зіпсував нашого хлопця… Якось зі шкільного портфеля у Валерка цигарки випали. Насварився тоді на нього Валентин, не дав, як звичайно, кишенькових грошей. Уперше хлопець образився. І доволі серйозно. Зі мною тиждень відмовлявся розмовляти. Іншого разу прийшов напідпитку, почав сваритися без причини. Чоловік довго не терпів, ляпаса дав, а я почала умовляти, аби відпочивати ішов: мовляв, на ранок все з’ясуємо. Опісля дізналася, що сусідський лобуряка хлопчину проти нас з Валентином налаштовує, підбурює, нібито ми його гроші, ті, що він за батьків отримує, витрачаємо на себе. Я пояснювала, що Андрій нас оббріхує, посварити хоче, але ж Валерко наївний, довірливий, більше другові вірив, аніж нам. Я певна, – свариться кулаком у бік сусідської хати Олена Миколаївна, – саме цей аспид Валерка намовив на страшний злочин, а він же тихий, сумирний.
Як пізніше встановить слідство, саме «тихий і сумирний» Валерій, якого подружжя вважало за рідну людину, і позбавив життя дядька Валентина.
Із матеріалів кримінальної справи. Показання Валерія В. «Стосунки між мною та опікунами завжди, скільки пам’ятаю себе у цій родині, були непростими. Дедалі жити разом ставало нестерпно. І для мене, і для них. Валентин хотів, аби я мешкав окремо, пропонував купити хату, тітка Олена була проти, і я залишався в сім’ї. Коли надумав одружитися на жінці з сусіднього села, вони заперечили, мовляв, вона з двома дітьми мені не пара, відмовили придбати і дім, який знайшов, щоби оселитися там з Наталею та її дітьми. І тоді я, не сказавши ні слова, зібрав речі й перебрався до майбутньої дружини. Валентин і тітка приходили кілька разів, умовляли повернутися. Але я поставив умову: або вони купують садибу, і я житиму з Наталею, або ми не знаємо одне одного. Вони не погодилися. Рішення помститися з’явилося після того, як дізнався, що дядько Валентин придбав собі нового трактора, а нам із Наталею, яка вже була вагітною від мене, знов не дісталося ані копійки. Порадившись зі своїм товаришем Андрієм, ми вирішили зробити це удвох…»
– Того ранку, у день своєї загибелі Валентин поїхав порибалити до сусіднього села Шевченкового, – каже Олена Миколаївна. – Там у нас є невеликий будиночок – спадщина мого діда. Сказав, що, можливо, залишиться ночувати на дачі. Так ми це невеличке господарство між собою називаємо, – уточнює. – Отже, коли він увечері не повернувся, не хвилювалася, адже попередив. А на ранок, наступного дня, про все і дізналася, – плаче жінка.
Уже пізніше встановить слідство, що зустрілися Валентин зі своїм вихованцем буквально за півгодини, як чоловік вийшов з дому. Привіталися, поцікавилися справами один одного, розійшлися. До Андрія Валерій увірвався збудженим. Одразу ж з порога наказав збиратися. Через кілька хвилин обоє вирушили, аби реалізувати кривавий план.
Із показань Андрія Д. «Дядько Валентин нашій появі не здивувався, запросив пообідати, налив по чарці. Я бачив, що Валерій ледь стримується, аби одразу ж не накинутися на нього. Кілька разів я штовхав його ногою під столом, він заспокоювався. Десь за годину по тому, коли ми вийшли викурити по цигарці, я спитав його: чи не передумав стосовно Валентина? Він відповів, що на все свій час. А за вечерею дядько знову почав лаяти мого друга, дорікати, що той зловживає алкоголем і заявив, що, якщо Валерій не одумається, хай на нього та тітку не розраховує. І Валерій схопився за ножа, який прихопив з дому…»
Після кривавої вечірки, вже ближче до опівночі двоє зібрали більш-менш цінні речі й залишивши, як їм здалося, мертвого, вирушили по домівках. Утім Валентин ще був живий, зумів дістати з кишені мобільний телефон, але покликати на допомогу сил забракло. Судові медики нарахували на його тілі більш як тридцять колото-різаних ран, але смерть настала від втрати великої кількості крові. Арештували обох по обіді, наступного дня. Заголосивши, Олена спитала: за що? Він, схожий колись на янгола, відповів: «У нього було все, а мене хотів залишити ні з чим». У погляді – ані розгубленості, ані натяку на каяття.
– Колись говорили, що не буде мені добра від цієї дитини, – тяжко зітхає жінка. – Не повірила, гадала вистачить сили й розуму зробити з нього порядну людину. Виходить, помилилася, вовченя є вовченя. Скільки його не годуй, все одно в ліс поглядає.
Нині ці двоє твердять, що хотіли лише провчити дядька Валентина, а убивство було лише перебором у стані афекту.
Віра ТКАЧЕНКО с. Українка Обухівський район