Додому – пасажиром, з дому – «зайцем»

Святкове безробіття «повиганяло» зі столиці чимало приїжджих: і заробітчан із Галичини, Закарпаття, Вінниччини та Луганщини, і тих, хто прибуває до могутнього Києва приміськими електричками. Відвідати батьківський дім та родичів поспішали й ті, для кого столиця уже стала домівкою. Здавалося б, сів та й поїхав… Та де там! Цьогоріч українська залізниця та автотранспорт уже традиційно знову не витримали новорічного пасажиропотоку.

Стверджую це, бо зазнала транспортних негараздів сама. Оскільки я родом із Західної України – краю, до якого на свята поспішає чимало туристів та повертаються заробітчани, аби скуштувати вдома куті, – то, щоб і мені дістався квиток, довелося за сорок діб до його відправлення тричі тупцювати годинами перед касами попереднього продажу. Бо спершу двічі мені відмовляли: мовляв, усе вже заброньовано. Та я не опускала рук, і третя спроба виявилася щасливою, хоча й наполовину, бо квитків на зворотний шлях таки не було. «А назад якось доберетеся!» – усміхалася круглолиця тітонька-касир.
До Бродів цілісінький день їхала «луганським» поїздом, де провідники напалили піч так, що задихнутися можна було. Мабуть, лише тарганам, котрі постійно шмигали туди-сюди, когось жахаючи, а когось дратуючи, такий «ташкент» був раєм.

Свята минули, як одна мить. Час до Києва, на роботу. Але транспортники «не пускають». Не допомогла і сусідка, котра обіцяла: якщо на потяг не пропхнемося, то посадить мене на автобус і без квитка. Працює диспетчером, тож водія попросить мене кудись притулити. Але так і не змогла притулити. Автобуси байдуже проминали Броди і мчали прямісінько до Києва без зупинок. Отож, залізничного вокзалу обминути не вдалося.

Єдина надія була лише на те, що хтось в останню мить відмовиться від поїздки. Тих, кого зігрівала така надія того засніженого ранку, лише у Бродах було з півсотні. Дочекалася! Таки відмовилися! Але квиток був лише до наступної станції – Здолбунова, та ще й купейний аж за 20 гривень – за годину в дорозі (для порівняння: вартість плацкарти зі Львова до Києва – 25 грн.). Однак узяла той «золотий квиток». А далі – що Бог дасть… Головне, що потяг «Ужгород – Харків» прямував через Київ. Якби у Здолбунові й висадили мене, то можна було б звідти до столиці мандрувати й електричками або ж із Рівного (воно поряд зі Здолбуновим) – маршрутками.

Але світ не без людей, яким гроші не зайві. Провідник мене зрозумів і запросив за проїзд зі Здолбунова до Києва лише 50 гривень. Тож за 70 гривень (тричі можна проїхати у плацкартному вагоні зі столиці до Бродів) я, причаївшись, їхала в компанії так само спантеличених «зайців».