«Не треба нас жаліти…»

Справжні, вічні цінності не підлягають ревізії та переоцінці, а ось одноденні не проходять випробування часом і часто-густо перетворюються на звичні буденні речі. Інколи й не помічаєш їх, бо немає чим захоплюватися, дивуватися, тішитися.

Так і в духовному житті: боготворив друга, а виявилося, що він – нікчема, негідник, зрадник. Або ж думав, що найдорожчі у світі золото, діаманти, аж ні – немає нічого кращого, ніж любов. І добре, якщо вчасно спохватишся, не прогавиш свого щастя. Галині Купець доля стелила до ніг барвистого рушника і вона з того тішилася, як могла. Мала роботу та квартиру в столиці, закохалася, вийшла заміж і невдовзі з’явилася на світ Божий донечка Вікторія, а через якихось півтора року лелека приніс ще одну колиску – із синочком Дмитриком.

– Я за вдачею весела, життєрадісна, захочу – вмить світ догори дном переверну, – запевняє пані Галина. – Мала стільки сил, що штанги могла піднімати. Але раптом почали підкошуватися ноги і що далі – то більше. А на руках – двоє маленьких дітей.

Лікарі поставили діагноз: ревматоїдний артрит. І досить швидко молода красива енергійна жінка зрозуміла, що доля послала велике випробування – жити, любити дітей, кохати чоловіка, не виходячи із чотирьох стін квартири. Жорстоко! Ось тоді вона почала осмислювати, що є справжньою цінністю у її житті, а що – бутафорією, миттєвим задоволенням. Через сито просіювала кожну думку, вчинок, і дійшла висновку, що єдине її спасіння – Господнє слово. Адже ні професори, ні екстрасенси, ні баби-нашіптувачки не вселяли у неї надію. Відступить на певний час хвороба – дозволить стати на землю ногами й знову звалить у ліжко. Тож вірила лише у Божу милість. Душа волала: «Боже, допоможи, дай сил!» І небо почуло молитви: оберігало дітей, відвернуло від хибного шляху чоловіка, повернуло їй радість життя. Пані Галина почала писати вірші, може, не дуже кваліфіковано, але з душею, так, як думає, мріє, любить. Якось їх прочитала духовному отцю Володимиру. Похвалив. І подружки (до речі, коло їх не звузилося, коли стала інвалідом другої групи, а розширилося), раділи її захопленню. Найвірніша з-поміж них – Олена Кравченко, з якою дружили ще в торговельному училищі. Їй жінка і досі читає свої вірші чи не найпершій.

– У моєму домі завжди є гості, – розповідає пані Галина. – То котрась із сестер приїде, то мама із села навідається, то хтось із небожів. Телефон не замовкає. Спілкуюся із друзями, яких ніколи не бачила, але розмовляю з ними, як з рідними людьми. Образи їхні змалювала собі в уяві. Це – переважно такі ж обділені долею, як і я. Одначе ніхто з них не зневірився в житті.

З Оленою вона колись познайомилась у лікарні. У неї – такий же діагноз. І відтоді не бачилися десять років. Та відстань не заважає спілкуватися, товаришувати. Кожен новий вірш Галина Миколаївна зачитує по телефону Олені. Жінки діляться сімейними радощами, а чи смутком. Бо ж розділена радість подвійною стає. А тішитися є чим. Віка і Дмитро – уже студенти. Щоправда, обоє навчаються заочно і працюють. Ніякої роботи не цураються. Дмитро хоче бути юристом, навчається в Університеті лінгвістики і права. Святошинське районне товариство інвалідів посприяло тому, аби він за навчання сплачував лиш 50 відсотків. І в цьому немала заслуга його працівниці Євгенії Антонівної.

Упродовж п’ятнадцяти років пані Галина дивиться на світ переважно із вікон своєї квартири, що на п’ятому поверсі. На вулиці рідко буває. По квартирі рухається сама, а ось за порогом – складно, найважче долати сходи. Проте вона уважно стежить за політикою, за тим, що відбувається у світі, в Україні. Відчувається, як слідкує за собою: акуратна зачіска, манікюр, красивий халат. У квартирі – затишно, усе по своїх місцях. Хатньої роботи не цурається: на кухні любить поратися, залюбки шиє, в’яже (Віка франтить у маминих кофтинках – таких ні в кого немає, ексклюзив). А ще пані Галина любить квіти. На підвіконнях серед зими рясно цвітуть фіалки, у кімнатах – троянди, кактуси (до речі, останні квітують напрочуд часто й красиво). Квіти дуже відчувають тепло і щедрість людського серця, тому-то тішать свою господиню.

– Дуже не люблю, коли таких, як я, жаліють. Нас не треба жаліти, – наголошує. – Біда загартовує тіло й душу. «Це непогано, що болить душа. Погано, коли ти її не чуєш», – сказала пані Галина рядками свого вірша. – Власне, мені гріх жалітися, адже я – щаслива мати і жінка, мене люблять і я усіх люблю. Колись одна бабуся сказала, що я ще бігатиму. Вірю і надіюся!

Такою ж вірою, надією, любов’ю вона підтримує своїх друзів, що також дивляться на світ із вікон квартир. І не відчуває себе безсилою, самотньою, а навпаки – сильною, в оточенні добрих людей. Вона з нетерпінням чекає весни, щоб винести на балкон горщики з квітами і почуватися господинею в тому чарівному зеленому царстві. У казки й досі вірить, любить їх читати, хоч діти вже не хочуть слухати. «Добро має перемагати зло не лише у казках, а й у житті, – усміхається. – За гріхи доведеться платити усім без винятку».

На прощання пані Галина прочитала мені вірша про Віктора Ющенка. Вона вірить у нього і у майбутнє України.