Спалах совісті на Чернечій горі
21 січня 1978 року, напередодні 60-х роковин проголошення Центральною Радою соборності українських земель, на Тарасовій горі в Каневі спалахнув живий смолоскип – спалював себе український патріот Олекса Гірник. Цим мужнім вчинком патріот із Калуша хотів нагадати не лише про нашу славну історію, яка всіляко замовчувалась і паплюжилась комуністами, а й висловити свій громадянський протест проти зросійщення України. Чоловік вірив, що його вогонь запалить полум’я в душах багатьох українців.
19 січня перед від’їздом до Києва Олекса Гірник спорядив велику сумку: трохи харчів, а решта – листівки. Понад тисячу, які власноруч писав протягом кількох місяців. Залишив для рідних записку, що сиротливо лежала на столі: «Я поїхав до Львова. Не турбуйтеся, за день-два повернуся». І поставив дату, як останню віху прощання.
20 січня поїздом прибув до Києва. Відвідав Святу Софію й Києво-Печерську лавру. Хоча в Лаврі і Софії тоді не правилося, він прийшов сюди на прощу до святих місць нації, на вівтар яких ніс своє чисте полум’яне серце.
Напевне, ніхто з пасажирів рейсового автобуса Київ – Канів не звернув уваги, коли зайшов кремезний середнього зросту чоловік в окулярах, шапці- вушанці й з великою сумкою в руках.
Автобус до Канева прибув десь після десятої вечора. Була вже пізня зимова ніч. Морозило, сіявся дрібний колючий сніг. Із-за Дніпра піднімався холодний вітер, насувалась завірюха. Пасажири поспішали до своїх теплих домівок. Лише один із них попростував берегом Дніпра в бік Шевченкової могили. Йти було далеченько. Кілометрів зо три з гаком. Під шквалом хурделиці і моторошний погук сичів піднімався на Тарасову гору, мов Ісус на Голгофу. Коли наблизився до могили і пам’ятника Кобзарю, душевний трепет охопив Олексу. Довго стояв, розмірковуючи над вічністю і душею, намагався злитися з шевченковим духом, який, безумовно, витав над цим священним місцем. Було вже далеко за північ, коли Олекса Гірник дістав із сумки загорнутий в український рушник пакунок і став розкидати листівки. Їх підхоплював вітер і розносив по горі. Потім вийняв із торби невелику пластмасову каністру і літровий балончик з бензином. Попрощався зі світом, з ріднею, з Україною і, обливши себе бензином, вийняв з кишені запальничку… Стояв перед вічністю. Господи, прости! І чиркнув запальничкою біля серця.
Вранці обвуглене тіло Олекси знайшов місцевий житель. Подумав, що обвуглений корч, наблизився – перелякався… Потім було багато міліції й співробітників КДБ. Доступ до Тарасової могили відразу ж закрили, начебто на ремонт. У директора Шевченківського музею було взято розписку про персональну відповідальність за нерозголошення секретної події. Цілий день до вечора збирали листівки, сортували, складали у стоси і негайно відправляли їх в секретні спецхрони до Москви. Відразу ж органи КДБ запустили чутку: «То спалився через необережне поводження з вогнем якийсь п’яничка чи божевільний».
Було зібрано 970 листівок. Співробітники КДБ у всіх причетних до збирання листівок узяли розписку, що мовчатимуть про текст прокламацій. Але, як не дивно, саме люди в міліцейській формі тоді пішли на великий ризик і винесли з Чернечої гори кілька летючок-протестів. І небайдужі канівці скоро змогли ознайомитися із їхнім змістом. Потім їх зачитували довіреним людям не тільки в Каневі, а й у Львові, Дрогобичі, Трускавці. Листівки переписували й тихцем обговорювали. Отже, міф, начебто про них ніхто не знав – теж вигадка кадебістів.
Свої листівки Гірник писав на одному боці стандартних аркушів друкарського паперу. Писав потай від усього світу, акуратно вимережуючи кульковою ручкою, в кількох варіантах. На зворотньому боці кожної з листівок коротенький текст, що прочитується, як гасло, як духівниця:
– Протест проти російської окупації на Україні!
– Протест проти русифікації українського народу!
– Хай живе самостійна соборна Українська держава!
– Україна для українців!
– На знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша.
– Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!
Сьогодні поки що відомо вісім істотно відмінних текстів. В одній з листівок Гірник звинувачує: «Мені довелося випити наперед з польської чаші, а потім з московської, московську отруту. Прийшли нові імператори, тепер не царями себе звуть, але генералісімуси чи генеральні секретарі. Україну зробили чисто російську, міста російські… Виховуєте доносчиків і фарисеїв. Теперішня Росія нічим не уступає царській. Ще більше, хоче опанувати цілу планету. Форма тільки змінилась…»
В іншій Гірник обурюється: «Положили Україну ви на лопатки. До того русифікували її, як ніколи… Україна гірше будь-якої африканської колонії. Африканські – здобувають собі незалежність, а ми, українці, не можемо. По вашому закону не можемо навіть думати про якусь самостійність. От де правда, правда України… Радянська Україна – це російська адміністрація. Колись був Потьомкін, а тепер Щербицький, а все по-московськи. У нас так: Росію люби, хвали, плещи, роби й більше нічого не думай. Інакше ухил націоналізму, за що загинули Хвильовий, Скрипник і багато інших…»
Олекса дошукується причин того, що сталося, і знаходить корінь зла в історичних реаліях, про які писали ще Шевченко, Костомаров, Куліш. «Шевченко в «Розритій могилі» дорікає Богданові Хмельницькому за Переяслівську угоду. За те, що заключив договір із Росією, як рівний з рівним, а що сталося? Гетьман Мазепа хотів відірватися від Росії, але треба було стати одностайними… А потім пішла Чорна рада, зруйнування Січі, й закабалення України…»
З вірою в майбутнє в низці листівок Гірник підсумовує, цитуючи Шевченка, що «Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись…»
Всю сутність Олекси Гірника пронизувала дума Шевченка. Для нього то був невичерпний генератор українського духу. Незбагненна, якась космічна сила вабила, вела, притягувала його до Гробниці Великого Тараса. Сюди торував він і останній життєвий шлях.