19 ciчня 2006 року, четвер №9 (17667) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ПОДРОБИЦІ МЕДМІСТЕЧКО ПОСТАТЬ ПРАВО КУЛЬТУРА ДОБРИВЕЧІР

 ПОСТАТЬ
19.01.2006

Острів Капрі: відкриття Коцюбинського


Горькому і його гурту було, звісно, невдогад, який вибух позитивних емоцій спричинило, приміром, знайомство Коцюбинського під час перших відвідин Капрі із скульптором Іллею Гінцбургом. Чому? Відповідь на це  запитання – у листі до Володимира Гнатюка за 28 червня 1909 року: «Був тут ще відомий в Росії скульптор Гінцбург, дуже мила людина, автономіст, прихильний нам (підкреслення моє. – О.Б.) чоловік».  Мова йде, звісно, про популярну тоді в середовищі української національно свідомої інтелігенції ідею федералізму, коли Україна, нарешті, здобулася б на утвердження своєї нації. Про щось більше, можливо, тоді потайки лише мріяв Коцюбинський та його однодумці. Та й навіть автономія видавалася мрією. У спогадах про капрійські зустрічі український художник Андрій Прахов пише: «Капрі в той час був уже досить густозаселений росіянами, переважно студентською молоддю з Неаполя. Жили й політемігранти, люди з політичним минулим, які в той час не занадто ясно і по-різному уявляли майбутнє звільненої від царського ярма Росії. Коцюбинський говорив мало, більше слухав схожі на мрії міркування про автономію областей, про щось на зразок російських сполучених штатів».

А в Гінцбургу Коцюбинський якраз знайшов однодумця. Тому й згадує він Іллю Яковича (в майбутньому – автора пам’ятників Гоголю в Сорочинцях, Айвазовському у Феодосії і погруддя Коцюбинського коло садиби-музею в Чернігові) мало не в кожному листі з Капрі: «ми, а також найбільш відомий в Росії скульптор І.Я.Гінцбург, що приїхав сюди ліпити Горького, виїхали в неділю вранці яхтою»; «буде гарна прогулянка, і добре, що я зроблю її не сам, а вкупі з таким тямущим чоловіком, як Гінцбург» і т.ін. Цей митець лишив дуже цінні спогади про Михайла Михайловича: «Його дуже розчулювало, коли тепло відзивались або цікавилися українською літературою. Він мріяв про масове видання творів українських письменників на мовах народів Росії…»

І до цієї мрії, здавалося б, рукою подати: запропонуй це Горькому та його друзям-видавцям, якщо вони самі не здогадуються – і діло буде! Але ставала на заваді природжена скромність і делікатність Коцюбинського. На допомогу прийшов перекладач його творів російською Михайло Могилянський, який у листі за 5 червня 1910 року порадив домовитись із Горьким і П’ятницьким про видання у видавництві «Знание» книги оповідань М.Коцюбинського в його перекладі. Однак Михайло Михайлович дає таку відповідь 29 червня 1910 року: «Щодо видання томика моїх оповідань «Знанием», то це було б дуже добре, але я з Горьким про це говорити не буду. Коли б річ йшла про другого автора, я залюбки поговорив би з ним, але про себе, Ви це розумієте, я не можу». І пропонує вихід: «Ви напишіть сюди К.П.П’ятницькому (villa Spinola), розкажіть йому, що думаєте помістити в книжці, а вже вони, і Горький, і П’ятницький – самі заговорять зі мною на сю тему, бо вони читали навіть Ваші переклади – «Сміх» і «В дорозі». Однак поки цей лист ішов до Петербурга, Могилянський уже звідти виїхав до Чернігова, тож справа не зрушилася з місця. Коцюбинський знаходить розраду в спілкуванні з природою, в усамітненні, бо Горький з його галасливою кампанією від’їхав днів на десять. Хоча й не проминає в листах висловлювати вдячність їм за турботу, як от до маляра Михайла Жука за 15 липня: «Він з родиною так дбають за мене, так багато роблять для мене, що я почуваю гарячу вдячність». Що ж до найсокровеннішого його бажання, то 16 липня він розпачливо повідомляє Могилянському: «До П’ятницького напишіть, але я думаю, що навряд вийде що з того. Може вони й візьмуть яке оповідання до збірника «Знания» та й годі. А, врешті, не знаю. Певнішими мені здаються переговори з московською фірмою «Польза».

Крига, нарешті, скресає на початку серпня, коли Коцюбинський уже лаштувався в дорогу додому. Схвильований, він пише Могилянському, який таки виконав доручення: «Нарешті вчора ми умовились з «Знанием» так: воно видає моїх оповідань на 18-20 аркушів, формат «Сборников», вибір оповідань мій; умовитися щодо гонорару з тою особою, яка буде перекладати (себто з Вами), повинен теж автор, а не видавництво… Як бачите, справа покінчена. Просять прислати рукописи як можна найшвидше». А далі впізнаємо все того ж великого гуманіста Коцюбинського, який хотів бачити в людях тільки добре. Він ніби вибачає своїх російських друзів за, по суті, приниження, спонукання попросити за себе: «Показалося (підкреслення моє. – О.Б.), що вони давно збиралися поговорити зо мною про видання, бо давно вже хотіли видати книжку».

До слова, про його відкрите навстіж людям серце, я згадав, прогулюючись у капрійських садах Августа і милуючись звідси, з оглядового майданчика, схожою на багатометрового розніженого на скелях звивистого пітона дорогою віа Крупп (на знімку внизу). Прокладено її було, як і громадські сади Августа, 1901 року за ініціативи німецького фабриканта Фридріха Альфреда Круппа, який жив тут 1898 – 1902 рр. Дорога веде до Маріна Піккола, де любив спершу купатися, а потім, коли лікарі заборонили, – грітися на сонці в легкому одязі – Михайло Коцюбинський. І, можливо, он там, на великому камені, схожому на голову ящірки, яка, примруживши очі, жадібно п’є морську воду, йому, сонцепоклонникові й людинолюбцеві, явилися такі рядки, занотовані в записнику влітку 1910-го: «Сиджу поміж каміння на Via Кrupp і дивлюся на південь, на безконечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку і аромати Єгипту, а я сиджу і мрію про сонячний край білих пісків і чорних людей, кактусів, пальм і пірамід. Котиться з Африки хвиля і, як далекий братерський привіт, цілує скелі Picola Marina. І може, та хвиля, що мила ноги араба, набігає тепер на мої ноги як символ єднання людей».

Як це контрастує з іншим символом, установленим над віа Крупп, у закутку саду Августа! Скільки люду загинуло в ім’я ніби благородних ідей, втілюваних цим чоловіком!  Мова йде про стелу, встановлену на честь не кого іншого, як Володимира Леніна. Відомо, що він сюди приїздив 1908 і 1910 років, аби наставити на «шлях істинний» засновників пропагандистської партійної школи М.Горького, А.Луначарського і А.Богданова, вберегти ідеї більшовизму від «капрійської єресі». Тож у часи загравання із СРСР як із супер-державою ломбардійський скульптор Джакомо Манцу і встановив цей монумент. Стела являє собою на чорному гранітному постаменті три видовжені білі мармурові трикутники, повернуті в різні боки. На середньому вибито профіль Леніна із чомусь надто довгою бородою і напис італійською – «Капрі – Леніну». Пам’ятник розташовано під скелею, тому його ніколи не осяває сонце (а ще вище, над садами Августа – також названий на честь Круппа тризірковий готель, де колись розміщувалася вілла Горького Спінола (згодом – Блаєус), куди влітку 1909-го завітав Коцюбинський).

Цікаво, що один із авторів сучасного російського журналу «Вокруг света» так і не допитався в місцевих жителів, де ж знаходиться цей пам’ятник Іллічеві, хоча за часів СРСР його обов’язково мали оглянути радянські туристи. Але скільки там було тих туристів. Я також випадково натрапив на стелу, хоча орієнтовно місце розташування підказали українські заробітчанки. Нижню її частину, як і годиться, обписано фломастерами. Але прикметно, що жодного напису російською на зразок «тут был Вася из Питера» не побачив. Оскільки вхід на віа Крупп нині загратовано і перехожих тут мало, то коло монумента Ленінові на лавочках і на парапетах люблять усамітнюватися закохані. Тож і написи «на Леніні» відповідного змісту. А закоханим тим невдогад, що колись на одній шостій земної суші за бодай подряпину на такому монументі могли б надовго відправити туди, де Макар телят не пас.

Пам’ятаєте, як на уроках і лекціях за радянських часів нам розповідали про вікопомну зустріч Коцюбинського з Леніним на Капрі в червні 1910 року? На нинішньому сайті музею Михайла Коцюбинського у Вінниці (найдивовижніше, що текст, написаний ще до незалежності України, досі не оновлено) читаємо: «найважливішою подією в житті Коцюбинського була його зустріч з В.І.Леніним, що сталася у червні 1910 року на квартирі (якщо вже на те пішло, не на квартирі, а на доволі розкішній віллі. – О.Б.) у М.Горького». Аби відкинути всі запитання, чому ж ні Горький, ні Коцюбинський про це не згадують, висувається аргумент щодо конспірації: мовляв, піднаглядний царської жандармерії Коцюбинський розповів про щастя, яке на нього звалилося на Капрі у вигляді Леніна, лише найближчим друзям. Як от – делегатові IV з’їзду РСДРП від Чернігівської соціал-демократичної організації Йосипу Дроздову. Так, економіст Дроздов був співробітником Коцюбинського у чернігівському статистичному бюро, маємо один-єдиний лист до нього з Капрі, написаний у лютому 1912 року. Але чому ж це саме йому признався Коцюбинський, а не, скажімо, дружині Вірі Іустинівні, яку також нам подавали як полум’яну революціонерку? До того ж уривок зі спогадів Дроздова, що, як повідомляє сайт, досі еспонують у Вінниці, надто сміховинний, аби можна було повірити, що це – не фальшивка: «Одного разу, живучи на Капрі, Коцюбинський катався на човні з В.І.Леніним і М.Горьким. У Володимира Ілліча зав’язалася бесіда з човнярем на досить складну тему про Марксову теорію вартості (чи не занадто складно для човняра? – О.Б.). Розповідаючи мені про це, Коцюбинський передав своє враження від цієї бесіди: «Так, – говорив Коцюбинський, – Володимир Ілліч справді неперевершений діалектик».

Насправді ж Коцюбинського, як ви вже переконалися, не цікавило, чим займалися Горький і Луначарський на Капрі в отій школі. Бо, судячи із трьох томів його епістолярної спадщини, виданої 1974-1975 рр., спілкувався він,  як би хто не хотів, здебільшого, як сказано там у примітках, із представниками «буржуазно-націоналістичного» напряму чи руху. Перегорніть ті сторінки, і ви побачите імена, які нині складають славу української нації. Щоправда, тодішні видавці в листах Коцюбинського зняли здебільшого всі згадки про Грушевського і Винниченка.

Ці купюри поновлено в цікавому виданні «Капрійські сюжети. «Італійська» проза Михайла Коцюбинського та Володимира Винниченка», упорядкованому Володимиром Панченком і випущеному у «Факті» 2003 року. Саме тут подано статтю «Беатріче Коцюбинського» професора Львівського національного університету імені Івана Франка Івана Денисюка, який пише, хто ж насправді «звів» Леніна і Коцюбинського на Капрі. Це була його дочка Ірина Михайлівна, чудові спогади якої я не раз цитував у цьому есеї (але чи могла вона чинити за того режиму інакше?). Хоч насправді Ленін і Коцюбинський розминулися на острові  з розривом лише в кілька днів, та чи мало це стати перепоною для  радянської пропаганди?

«У своїх мемуарах, – пише Іван Денисюк, – Ірина Михайлівна переробила це німецьке прізвище (Дейша (Дейч), дівоче прізвище її матері Віри Іустинівни. – О.Б.) на українське Діжа. Вона ж «організувала» за допомогою спогадів старих більшовиків зустріч Михайла Коцюбинського з Леніним на Капрі в Горького». А далі, як мовиться, – пішло й поїхало. У згадуваній експозиції Вінницького музею (це ж треба, – оприлюднити в Інтернеті такий зразок псевдоісторії!) йде мова про те, що  й В.Бонч-Бруєвич згадував, як Ленін покладав великі надії на автора «Fata morgana»; пам’ятає середнє покоління й знятий на студії імені Довженка фільм «Родина Коцюбинських», де Ілліч і Михайло Михайлович – нерозлийвода. Адже, мовляв, в революціонера і більшовика Юрія Коцюбинського, спершу розстріляного Сталіним, а потім реабілітованого Хрущовим, батько не міг не бути революціонером...

Олександр Васильович Балабко




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.