Особливості національного парламентаризму
У день, коли мусульмани усього світу святкуватимуть свій Новий рік, громадяни України обиратимуть нову Верховну Раду. До найдовшого в історії нашої держави виборчого бюлетеня впишуть назви 45 блоків і партій. Отож, вибір широкий, як і сімнадцять років тому. Історія таки повторюється – 1989-го, також 26 березня, вперше в СРСР відбулися вибори народних депутатів на альтернативній основі. Цього разу – теж уперше, на пропорційній.
Перший «млинець» пропорційки
За сімнадцять літ змінилося багато чого. Ми стали демократичнішими, вільнішими, патріотичнішими. Щоправда, раніше в кожному селі й місті виборці знали усіх своїх кандидатів, а тепер на устах усієї України лише прізвища лідерів виборчих суб’єктів, за якими ховаються «коти в мішку». Нині більшість виборців не може перелічити навіть назви партій, що входять до того чи того блоку. Не кажучи вже про конкретних кандидатів.
Відомо, що не завжди перший млинець вдалим виходить. Так і тут. Сподівалися, що пропорційна система структуризує партії, спонукатиме до об’єднання, розбудови тощо. Воно-то так, але й не так. Гуртуються наші партії у блоки здебільшого не за ідеологічною ознакою, не за близькістю програмних цілей. А здебільшого за статками й близькістю у стосунках з відомими «вождями».
У Центрвиборчкомі, як відомо, вміють рахувати не гірше, певно, ніж у Мінфіні. Отож і підрахували, що з майже восьми тисяч нинішніх кандидатів, понад півтисячі людей вже були депутатами Верховної Ради, чотири сотні претендентів сидять у парламенті й зараз. Серед кандидатів – 49 студентів, чотири священики, по півтисячі пенсіонерів та безробітних. Здавалося б, із кого зібрали партії по півмільйона тисяч гривень застави? Втім, це не наша справа. Як і те, який соціальний статус мають кандидати – усі рівні у виборчому праві. Хоча, здається, із законодавчою компетентністю багатьох парламентаріїв невдовзі будуть проблеми. На прохідних місцях рейтингових партій нині чимало родичів, друзів, помічників, прес-секретарів і навіть водіїв відомих політиків і бізнесменів. Скажіть, будь ласка, чи були б у більшості з них шанси стати законодавцями за попередньої системи, мажоритарної? Ще питаннячко: кому завдячуватимуть, точніше, перед ким будуть відповідальні такі депутати – перед виборцями, які за них голосували, чи перед тими, хто «забронював» їм місця у вагончиках брендового потяга?
Якщо вдатися до політологічних учень, то партії мають об’єднувати однодумців навколо якоїсь ідеології, світогляду, представляти й захищати певні верстви суспільства, а головне – боротися за владу. Але виходить, що окремі політичні сили об’єднують навіть родинні «ідеології», часом вони представляють і захищають близьких та знайомих, борються за владу (наразі – представницьку) для них. Всупереч логіці нової виборчої системи, нині змагаються не ідеології, а окремі політики, не партії, а групи людей.
Є проблема формальності й щодо заборони суддям, прокурорам, міліціонерам тощо бути партійцями. Адже в партійних списках вони є, навіть вищі посадовці окремих відомств. Не вірю я в незаангажованість їхнього безпартійного статусу.
Шлях нашої багатопартійності
Український центр політичного менеджменту напередодні «партійної» виборчої кампанії дослідив «проблему зростання» української багатопартійності. Повернімося знову на сімнадцять літ. 1989 року до Верховної Ради, яка згодом і проголосила незалежність України, прийшли за мажоритарною системою 80 відсотків партійних депутатів, члени єдиної тоді КПРС. І 78 безпартійних. Але коли ота Верховна Рада складала повноваження, то налічувала у своєму складі представників семи партій, а більшість уже була позапартійна.
До парламенту другого скликання 1994 року увійшли передставники 14 партій з 31 зареєстрованої на той час. А до Верховної Ради 1998 року потрапили члени 22 партій з 52 існуючих. Парламент третього скликання обирали вже за змішаною системою – половину складу ВР формували дев’ять партій, що подолали 4-відсотковий тоді бар’єр. 1998 року 44 партії висловили намір узяти участь у виборах (25 – самостійно, 19 – у блоках), але ЦВК допустила до перегонів 21 партію і 9 блоків.Таким чином у Верховній Раді щовиборів зменшувалася кількість позапартійних депутатів. Якщо 1994 року їх було 245, більш як половина складу, то 98-го – менше третини, 128 осіб. Напередодні минулих парламентських перегонів із понад 150 зареєстрованих партій суб’єктами виборів стала 21 партія й 12 блоків.
Три блоки й три партії перемогли, а 18 суб’єктів отримали менш ніж один відсоток голосів. У нинішній Верховній Раді працюють представники 28 партій. Кількість позапартійних депутатів різко зменшилася після узаконення пропорційної системи. Хтось поповнив лави існуючих сил, деякі утворили нові партії.
Три роки тому Мін’юст влаштував ревізію щодо дотримання законодавства 125 партіями і в результаті скоротив їхню кількість до 96. Але нині їх знову 126.
Кому довірити владу?
«Українська багатопартійність є радше кількісною, ніж якісною. Так склалося, що партії виникли раніше, ніж соціальні групи, інтереси яких вони мають відстоювати», – вважає президент Українського центру політичного менеджменту Юрій Шайгородський.
Така барвиста багатопартійність знижує авторитет самих партій. Якщо десять років тому на користь багатопартійності висловлювалися 36 відсотків українців, то нині 23. Хоч із 79 відсотків опитаних заявили, що цікавляться політикою, але тільки кожен четвертий вважає, що в Україні є партії, яким можна довірити владу.
Статистика також свідчить, що лише шість партій мали своїх представників в усіх парламентах останніх трьох скликань. П’ять із цих «довгожителів» матимуть своїх носіїв мандатів і після 26 березня, якщо зважати на нинішні рейтинги партій та місце їхніх представників у списках блоків.