Позбавлені права на мрію
Чужі діти ростуть швидко. Здавалося, нещодавно до першого класу пішов, а вже – випускник. І стільки проблем одразу звалюється на голову, щонайперша – куди піти вчитися, яку професію обрати? А для тих, хто перебував усі ці роки на державному утриманні, вихованців шкіл-інтернатів, найзлободеннішою є житлова. Вони випурхують із казенного дому просто на вулицю, у кращому разі потрапляють до гуртожитків професійно-технічних училищ, куди вступає переважна більшість таких випускників. Але і цей дах над головою – тимчасовий. Через якихось два-три роки треба влаштовуватися на роботу. А де жити? Тож держава має опікуватися ними і після того, як вони досягнуть повноліття.
Віднедавна в Києві започатковано пілотний проект «Сприяння працевлаштуванню колишніх вихованців закладів для дітей-сиріт в Україні». Його партнерами зокрема є Київська міськдержадміністрація, Молодіжний центр праці, Київський міський центр соціальної служби молоді, Управ-ління професійно-технічної освіти.
У Києві нині 130 тисяч дітей-сиріт. Щороку певний відсоток їх приходить до ПТУ з упевненістю, що отримає там потрібний, високооплачуваний фах. Та за великим рахунком їх позбавлено права на мрію: скажімо, дівчині пропонують будівельне училище, а вона хоче стати перукарем. Тут слід зважати на те, що випускниця із певними розумовими відхиленнями не зможе працювати у салоні краси, а ось бути муляром чи малярем – це якраз для неї. Очевидно, ще в інтернаті педагогам варто зорієнтовувати таких учнів на реальні професії, аби вони потім не розчаровувалися. На жаль, профорієнтація подекуди відсутня. Діти впевнені в тому, що їх зобов’язані (!) прийняти на навчання туди, куди вони захочуть, дарма що в атестаті дуже посередні оцінки.
Надмірна опіка держави також дає негативні наслідки. Як сказав директор Київського професійного енергетичного ліцею Антон Дідковський, ми робимо ведмежу послугу – виховуємо утриманця, який уміє лише споживати. А щоб картоплину почистити і борщу зварити… Боронь Боже, пальця вріже і тоді вихователь матиме неприємності. Отож і випускаємо у світ непристосованих людей, які не можуть самі собі дати ради. Отримають стипендію – і за годину потратять на всілякі дрібниці, бо не замислюються над тим, що завтра залишаться без шматка хліба.
Ще одна проблема – працевлаштування. Під пілотний проект нині потрапило 30 дітей-сиріт, шестеро з яких уже працевлаштовано, для решти підбирають роботу. Не секрет, що керівники підприємств не вельми раді таким фахівцям. Ярлик «сирота», що вже причеплено на молодому поповненні, відлякує багатьох. Адже їх треба забезпечити на перших порах бодай гуртожитком, а вони є далеко не на всіх заводах, фабриках і навіть будуправліннях. Та й мотивація до праці у дітей-сиріт низька. А якщо їм пропонують середньомісячну зарплату 300 чи 600 гривень, то крутять носом. Приватні, бізнесові структури відмовляються працевлаштовувати таких спеціалістів, щоб не мати мороки. А ті, хто наважуються, не поспішають виписувати для них трудові книжки. От і виходить, що це експлуатація.
До пілотного проекту долучився і Державний центр зайнятості, який зобов’язався бронювати робочі місця і першочергово працевлаштовувати соціально незахищених громадян. Людмила Пожидаєва, заступник начальника відділу центру, висловила сподівання, що з-поміж сьогоднішніх випускників інтернатів є й такі, що не зупиняться на першому ступені освіти – треба лише не відбирати у них мрію і не змушувати насильно йти у ПТУ.