Із ліжка – клин…

Оце вже була б пожива для вєрок-сердючок і братів-кроликів. «Український національний» анекдот із життя. На свята вирішили зробити дідові приємне і повезли йому в село гостинця – власноручно зроблений балик із дорогущої делікатесної сьомги (купувати готовий продукт – кусається, а солити рибу самим сенс є). «Ну, як, тату, – питаємо, – смачно?» Дід пожував незвичну на вигляд червонувату їжу і каже: «Та воно нічого, трохи на сало скидається…».

Думав, цей епізод буде «хітом», але ні. Біля дідової пічки запримітив чудернацьке знаряддя, яке виявилося саморобним клином для коління дров. В українців є на такий випадок влучна приказка: «Що голіший, то мудріший!». Із спинки старого – мабуть, ще сталінських часів – металевого ліжка було взято шматок труби із горизонтальною поперечиною (щоб рукою зручно було тримати). З одного кінця дід трубу сплющив і загострив. На іншому – муфта. Отака конструкція. Коле дрова – аж тріски летять. Ще б пак, – совдепія економила на людях, але за якістю металу (нехай і для ліжка) контроль був жорсткий. Це не та «криця» перочинного ножа з позначкою «Made in Chine», коли штопор при застосуванні його за призначенням на очах здивованих учасників застілля перетворюється в «мишачий хвіст», а корок при цьому залишається у пляшці.

І все ж гірко стало за селян. Так звана залізна лавка не працює тут з початку 90-х років минулого століття. Сокири, які господарі використовують замість колунів, часто-густо розвалюються. Раніше б їх викинули і купили нові. Нині беруть обидві частинки і йдуть до колишньої колгоспної реммайстерні, де дбайливо зварюють сокиру-каліку, і далі колють нею дрова. До наступної «аварії». Отака біда. Сокири нема де купити. А що вже казати про колуни і клини. 
Отже, подивувавшись із дідової винахідливості, вирішив-таки наступного разу порадувати його гостинцем іншого, ніж сьомжине «сало», ґатунку.

Але, мабуть, не сталевою реліквією нині не існуючого нашого будинку на вулиці Артема. Не тому що шкода. Просто дуже вже «тендітний» цей клинець для села. Не дарма, граючись ним у дитинстві, я називав його «зубилом». В одному з дописів я зазначав, що пічки в нас були газифіковані, а відтак, про дрова згадували лише тоді, коли «блакитне паливо», що нині є в центрі уваги громадськості, з якихось причин не подавалося. Та й масштаби не ті були. Занесуть до хати кілька дровенячок і, сидячи на дзиґлику, неквапно поколюють їх «зубилом» на трісочки. Для попівської прислуги (до революції в будинку мешкав священик – настоятель зруйнованого більшовиками Свято-Вознесенського храму, що стояв поблизу нинішнього офісу Фонду «Відродження) це, певне, було далеко не найтяжчим обов’язком. Та все ж таки чи не третину подвір’я займав сарай для дров. Щоправда, пам’ятаю його погано. Неоковирна споруда з почорнілих від часу дощок. З огляду на ту саму газифікацію і зникнення потреби у великій кількості твердого палива сарай зрештою розібрали. І настав «зоряний час» для нашої сусідки Клавдії Яківни. По всьому периметру подвір’я вона влаштувала квітник, за яким дбайливо і ревно доглядала. Росли тут жоржини, які баба Клава на зиму викопувала, майори (цинії), братки, айстри, настурції тощо. Сарай  заважав сусідці, тому, коли його не стало, вона істотно розширила свої «володіння». Свою вигоду з руйнації сараю мав і я, малий. Квітник баби Клави в одному місці переривався стовпом електропередачі.

Старенька «милостиво» виділила мені тут клаптик землі. І перші ж його оглядини увінчалися археологічною знахідкою – катерининським п’ятаком 1793 року. Ваговита монетка. Чи загубив її сам колишній господар – піп, чи хтось із жертводавців. Миколаївські гроші ми знаходили на подвір’ї й раніше, а таку давнину – уперше.

Але повернімося до клинця. Малий-то він малий, але… кований! Це дуже суттєво. Розпитайте у знаючих людей: чим заводський колун китайського чи російського виробництва відрізняється від виготовленого у кузні? Зовні пофарбований у чорне різновид сокири має солідний вигляд. Але, як запевняють знавці, вдариш по такому «красеню» кувалдою – добре, якщо не трісне з першого ж разу. Так само і клини та й самі кувалди теж… Фінські вироби трохи кращі, та все одно не те. Але знайти нині ковану річ непросто. Є під Харковом дуже серйозний коваль. Не так давно на Куренівському ринку можна було придбати його вироби – колуни, клини, кувалди, ломи, кирки. Реалізовувало досить ходовий товар (за колунами, наприклад, черга була!) подружжя з Києва. Та ось разів зо два чи зо три заходив до ринку, а «точка» не працює. Може, за «мізками» з України потягнулися й «золоті руки»?

Одне слово, гостинчик дідові підібрати буде нелегко. Хоч би не довелося розпрощатися з попівським «зубильцем». А може, покластися на якість сталінської криці, яку не шкодували й на звичайні ширвжиткові ліжка? Вождь усіх часів і народів вважав ліжко важливою кузнею майбутніх кадрів, тож і дбав про його міцність.