Війна, як мати рідна
1 січня 2006 року набув чинності Закон України «Про соціальний захист дітей війни». Згідно із цим документом дитиною війни вважається громадянин України, якому на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менш як 18 років. Таких людей у нашій державі багато. У кожного з них тяжка доля.
… У 42-му та в першій половині 43-го тисячі молодих українців вивозили на примусові роботи до Німеччини. Проте не всіх. Керівництво окупаційних властей забороняло забирати до рейху одружених та вагітних жінок. …В одному кінці села, що під Києвом, жила дівчина Ярина, а в іншому – парубок Борис. За інших обставин, може, і залишилися б просто односельцями, бо закоханими вони не були. Але йшла війна, диктувала свої суворі вимоги. Кожного дня вони могли стати остарбайтерами. Тож їхні батьки вирішили врятувати дітей весіллям.
– Цей шлюб буде про вороже око. Аби тільки врятувати вас. А потім життя покаже, – пояснили здивованим молодятам, які почали, було, впиратися скороспілому одруженню.
Взялися юні за руки і попрямували до гебітскомісаріату. А 12 січня 1944 року, через два місяці після визволення Київщини від фашистів, у фіктивного подружжя з’явився цілком реальний син. Петро Борисович Скарб. Батька його незабаром призвали до армії. Мужньо бився той з ворогом на фронті й повернувся до рідного села орденоносцем.
Але… У той час, як він воював, у їхній хаті став на постій старшина на ймення Тимофій. Сподобалася йому Ярина. Він їй також. І поїхала із Тимофієм на Смоленщину. Малий Петро залишився з бабусею – матір’ю батька. Став онук для бабці наче рідною дитиною.
– Усе б нічого, але я тяжко захворів. Туберкульоз. Яке тоді було лікування – хліба не вистачало! Тож хвороба прогресувала. Уже й домовину для мене невеличку приготували. Та, дякувати Богу, якось таки вижив, – згадує тепер уже літній чоловік.
Батько, повернувшись з фронту, створив нову сім’ю. Бабуся робила все, аби хлопчик не почувався сиротою, але що вона могла в післявоєнному селі. На щастя, онук ріс кмітливим, дорослішав не по роках, гартував волю й тіло. Вступив до вищого військового училища з першої спроби.
Я, товариш Петра, розумію тепер, що краще б йому податися тоді в гуманітарії, але ж завдяки військовому училищу та офіцерській службі він, сирота, міг розв’язати багато проблем. Чимало місць служби змінив Петро: бачив казахстанські степи, Прибалтику, Підмосков’я, зачаровувався нашим Поділлям.
Сьогодні він на пенсії, але за законом – дитина. Дитина війни. Людина цілком самодостатня, тож на мізерну разову допомогу, за великим рахунком, і не розраховує. А от сам статус дитини війни для нього важливий. Має сестру і брата по материній лінії, сестру – по батьківській. Підтримує з ними добрі стосунки. Та все ж сирітство нема-нема, та й кольне в серце. Вони знали материнську ласку, батьківську підтримку. А він – народжений війною...