Брата хотіли поховати у саду

Сімдесятирічна Лідія Миколаївна прокинулася від тривожного скавучання пса. Коли ж визирнула у вікно, від страху ледь не зомліла – зустрілася поглядом із якимось незнайомим чоловіком.

– Вірите чи ні, – схвильовано пригадує події тієї ночі жінка, – але від страху я ледве не померла. Уявіть собі – прикипів до вікна і спостерігає. Якби не цигарка, подумала б, що привид з’явився. – Лідія Миколаївна переводить подих і продовжує. – Я завмерла – ані відійти, ані закричати сили немає. Хвилин з десять він потупцював на місці, а тоді рушив у бік сараю. Там я зберігаю старі речі, господарський інвентар. Спостерігаю, а він упевнено відчинив двері, покопирсався там якийсь час і, бачу, лопату прихопив з собою й швидко з двору щез. Уже коли хвіртка грюкнула, я вийшла, собаку свого відв’язала і тихенько за ним, – у сусідній двір. А там у садку таке побачила, що подумала – вже точно з глузду з’їхала.

Компанійську Ніну Шепель, з ямочками на рум’яних щічках та далеко нехудорлявою фігурою, невибагливі сільські чоловіки характеризували як «спілу ягідку». Після того, як перший  чоловік згинув у тюрмах, Ніна з трирічним малюком тут же знайшла  нового. Прожили вони три роки, і жінка знову овдовіла. Чоловік, перебравши саморобної горілки, вирішив скупатися у ставку, а тут прихопило серце, компанія ж, з якою відпочивав, криків про допомогу не почула. Коли ж кинулися, той вже був мертвий.

– Дуже вона за Олексієм побивалася, – пригадує сусідка Лідія Миколаївна. – Казала, що руки на себе накладе й на кладовище щодня аж з півроку ходила. А тоді заспокоїлася, втішалася, що народить дитину, схожу на Олексія, й буде в неї для кого і для чого жити. Ми її, щоправда, від цього кроку відмовляли, адже з двома дітьми самотній жінці не так то й просто. Тільки Ніна наполягала на тому, що це її особиста справа. Я ж добре бачила: ні до чого їй ще одне дитя. Старший Вітько чужим для неї зробився. За діло й без діла штовханами годувала малого. Ніби той був винен у смерті її Олексія. Але ж, я кажу, не переконали. Згодом Ніна народила хлопчика, точнісіньку копію свого батька. Пишалася дуже собою, – зітхаючи, пригадує співрозмовниця. – Хлопчики обоє гарненькими зростали, кмітливими. Можливо, і були б із них люди, тільки Ніна, ледь на ноги Олексій зіп’явся, знову почала влаштовувати особисте життя. Діти ж зростали, як отой бур’ян у полі – нікому не потрібні. Не встигла вона й схаменутися, як Вітько за крадіжку у колонії опинився, а до двадцяти п’яти років устиг вдосталь і баланди тюремної насьорбатись. Олексій, той, правда, з іншого тіста був зліплений. Й вчитися після школи пішов на кухаря, працювати влаштувався у столиці. Однак, коли старший брат із в’язниці минулого року звільнився, повернувся додому. Інколи зі мною відвертим був, то казав, що шкода йому і матері, й брата. Казав, що якщо покине їх, то пропадуть зовсім. А Нінка випивала вже на рівні з чоловіками, господарство продала, що було з цінного – обміняла на горілку. Та ви зайдіть, погляньте на неї – на обличчі живого місця немає. А все через те, що як нап’ється, то обов’язково десь впаде. Горе та й годі. Щоправда, трохи себе стримувати почала, коли Олексій з міста додому повернувся. Вони таки його з Вітьком побоювалися, – Лідія Миколаївна хреститься. – Царство йому небесне Вітькові тому і, хоча й гріх про покійника таке, але там, де він тепер, мабуть, краще для нього. Прости мене, Господи, – повторює. – А що було далі? – перепитує жінка. – Я коли побачила як Нінка з молодшим сином щось копають у садку, побігла до міліції. Вона швидко приїхала, Вітька поховати ще не встигли. От і все, що я знаю. Та ви до неї зайдіть, хай сама про все розкаже. Якщо, звичайно, твереза.

У великій холодній хаті з меблів хіба що два обшарпаних стільці, а в кутку три брудні матраци. Замість занавісок на вікнах пожовклі від часу газети, а на підвіконні – скибочка зачерствілого хліба та розпочата пляшка горілки. Господиня, жінка непевного віку, гостям не дивується і відразу ж з порогу бідкається, що немає ані часу, щоб поговорити, ані чаю, щоб пригостити.

– Усе, що було, витратила на адвокатів для Олексія, – виправдовується. – Треба ж матері сина захищати. Він же не винний, так вийшло. Й Вітька шкода – слів немає, але ж він сам напросився. Десь того вечора гуляв. Прийшов напідпитку добряче і почав сваритися. Я, щоправда, відпочивала вже, а коли оте сталося, Олексій розбудив мене, каже, треба Вітька поховати. Як, куди? – питаю. – Убив я його, відповідає, а сам не свій – блідий, руки тремтять. Коли ж я второпала, наказала, аби «швидку» викликав, а він так сумно посміхнувся і каже: пізно, мовляв, вже. За що посварилися? – перепитує Ніна Андріївна. – А біс його знає. Мене й у міліції про це питали. Тільки ж хто мені про це розповідав? Крізь сон, здається, чула, Олексій Вітькові дорікати почав, щоб той не сидів на шиї, а йшов кудись на роботу. Старший запальний був, йому й так дісталося у житті, а тут ще й брат виховувати почав. Грюкали чимось, кричали. Я спала, – запевняє господиня. – І що на них найшло? Не знаю.

«Найшло» – кажуть ті, хто знав обох хлопців. На молодшого з них ще минулої осені. Як тільки-но повернувся з місць позбавлення волі Віктор. І він, і мати полюбляли компанії таких, як самі. Задля оковитої не шкодували ані мізерної Ніниної пенсії, ані коштів з нечастих приробітків Олексія. Того дня її молодшого сина запросили далекі родичі допомогти заколоти кабанчика, пригостили свіжиною. І доки Олексій допомагав дядькові закінчити справи, Вітько з матір’ю встигли обміняти м’ясо на дві пляшки горілки. Коли Олексій довідався про це, то виштовхав брата до сусідньої кімнати, аби поговорити всерйоз.

З показань Олексія Д.: «Усе життя мені було соромно за свою сім’ю і, коли я закінчив школу, вирішив і з матір’ю, і з братом розірвати стосунки назавжди. Мені бридким був їхній спосіб життя, я їх ненавидів за нікчемність, слабкодухість. І водночас було шкода, бо свої. Розумів, що виправити ані їх, ані себе я не в змозі. Можливо, з однією матір’ю я і примирився б. Інколи вона дослухалася мене, навіть кидала пити. Повернувся з в’язниці брат, і життя пішло шкереберть. Він не хотів і чути про роботу, а от жити за чужий рахунок йому подобалося. Ситуація з м’ясом, яке я приніс, щоб їх нагодувати, і яке вони продали, вибила ґрунт з-під моїх ніг. Я не втримався і вдарив його. А Вітько схопив ножа, кинувся на мене. Тільки я вибив ножа із рук брата і, не пам’ятаючи себе, вдарив його в груди…»

Ніна і справді того вечора пішла відпочивати дуже рано, а коли почула несамовитий крик, прибігла до кімнати, де один з її синів убивав іншого. Вітько був ще живий, коли з’явилася мати, благав, аби вона захистила його. Тільки п’яна жінка не розуміла, чи не хотіла розуміти, що відбувається. Коли ж Олексій кинув ножа, вона оговталася, наказала йти до сусідів і взяти лопату, аби викопати для Вітька могилу. Й оплакувала його недовго. Олексій сам тягнув труп до садка, де мали поховати старшого брата, Ніна, замивши криваві сліди на підлозі, теж вирушила йому на допомогу.
Поховати Вітька не встигли – приїхали правоохоронці, яких викликала сусідка. Тільки тоді, здається, до неї дійшло, що сталося. Ніна заплакала, кинулася захищати сина.
Нині про трагедію двотижневої давнини вона майже не згадує. Й, зачинивши за собою двері, повертає у річище свого життя. Життя, в якому ніколи не було місця ні для кого іншого. Навіть для власних дітей.