Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Щодо Правди, то капрійський знайомий Коцюбинського, російський письменник Олексій Золотарьов згадує: «Михайло Михайлович умів добре розбиратись у хаосі суперечливих думок і настроїв, умів відокремити здорове зерно від словесного лушпиння. У мене зберігається капрійський альбом 1911 року. Там є запис Михайла Михайловича: «Не вживайте чужого слова «ідеал», коли є своє рідне «брехня». Золотарьов також повідомляє, що до спроби російських літераторів створити «російську-італійську бібліотеку і зайнятись, за прикладом місцевих капрійських краєзнавців, історією й побутом острова Капрі, Михайло Михайлович поставився дуже й дуже привітно». Однак у випущеному італійським видавництвом «Kina Halia» і перекладеному російською путівникові по Капрі хоч і знайдете чимало корисної інформації, та лише Горького названо серед тих, хто сприяв створенню італо-російської бібліотеки. А Коцюбинський не лише й до неї був причетний, а й, виявляється, мав знайомство з одним із найвідоміших капрійців – лікарем Ігнаціо Черіо. Ось що пише Юрій Желябужський: «Михайло Михайлович з величезною цікавістю знайомився з Капрі – маленьким, але дуже цікавим островом. Він уважно слухав лікаря Черіо – старожила острова, що був закоханий в острів і навіть у своїй величезній квартирі, в якій була велика склеписта зала (колишня церква), зібрав невеликий музей».
А квартирою тією був ні багато ні мало – палац, – щоправда, невеликий і двоповерховий, але зведений ще у XIV столітті для заможної капрійської родини Аркуччі (до слова, Джакомо Аркуччі заснував згадуваний картезіанський монастир св.Якова, що нині на віа Чертоза, і був секретарем неаполітанської королеви Іоанни I Анжуйської, яка сама деякий час жила в цьому палаці). Нині до кількох його арок ведуть широкі сходи, він має назву Palazzo Ceriо на честь видатного капрійця, і розташований на п’яцетті Черіо (поряд із церквою Санто Стефано). Тут розмістився Капрійський центр Ігнаціо Черіо із природничим музеєм і бібліотекою, де зібрано зокрема і публікації про Капрі. Зали палацу використовуються для конференцій і концертів, а внизу – один із багатьох художніх салонів Капрі, де можна придбати оригінальні твори живопису і графіки.
Упевнений, що серед експонатів цього музею є й зібрані Михайлом Коцюбинським. І не тому, що до цього його спонукали, як пише Золотарьов, капрійські краєзнавці. А річ у тім, що Михайло Михайлович віддавна мав пристрасть до старожитностей народів світу, до колекціонування. Повертаючись із мандрів, він обов’язково привозив із собою речі, які були ніби свідками пережитого ним захоплення, частинками тієї радості, яку йому так хотілося розділити з близькими. Ірина Коцюбинська зауважує: «Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни… З Італії він привозив нам кастаньєти, з якими італійці завзято танцюють тарантелу, венеціанське намисто, капрійські коралі, чорнильниці, що мали форму гондол, мозаїчні брошки та камеї». До цього варто додати і чудові колекції тропічних метеликів та жуків. Допомагав йому їх ловити на Капрі київський живописець Микола Прахов, який пише, що показав Коцюбинському безіменний, ніким не відвідуваний клаптик землі, «де по пояс розрослись полин, молочай і рута, де сотні великокрилих метеликів, гріючись на сонці, ліниво тріпотіли прозорими величезними крильцями». А далі Ірина Михайлівна називає справжні раритети, які не кожен музей Європи має: старовинні монети, серед них – застиглі в лаві Везувія, і ціла колекція смальтової мозаїки, привезена з Помпеїв.
Тож не лише обстежуючи Капрі, а й відвідуючи міста на узбережжі Неаполітанської затоки, Коцюбинський, звісно, не міг не поділитися знайденими там експонатами із такою залюбленою в історію рідного краю людиною, як синьйор лікар Черіо. Але про його доброго знайомого і помічника у поповненні експозиції, українського письменника Коцюбинського, ви не знайдете в нинішньому музеї бодай згадки. Як і його творів серед написаних про Капрі.
Що поробиш – багатовіковий період нашої бездержавності дається взнаки і дотепер. Здається, лише Лесі Українці в перші роки незалежності в одному з міст Італії встановлено меморіальну дошку. А ім’я Коцюбинського, як і багатьох інших великих українців, нам ще належить утвердити в Європі. Точніше – нагадати тій забудькуватій Європі, що, можливо, найпоетичніші рядки в прозі про Капрі (і, до речі, перекладені італійською) ще на початку ХХ століття написано саме Коцюбинським. А не Альберто Моравіа, Гремом Гріном чи Пабло Нерудою. Читав я цитовані в багатьох довідниках їхні висловлювання – анічогісінько такого, щоби могло дорівнятися до Коцюбинського. Повірте, це не те, з чого глузують і називають містечковим патріотизмом. Натомість на Пунта Трагара, коли спускаєшся численними крутими сходинками до пляжу біля підніжжя Фаральонів, бачимо камінь, де вибито: «Reina de roca, en tu vestido de amaranto y azucena», що означає: «Цариця скель, одягнута в амаранти і білі лілії». Це написав чилієць Пабло Неруда. Що тут особливого? Натомість у Коцюбинського: «Тихий присмерк вишив споловілими шовками острів на сталевому морі»; «Чаша, з якої мільйони людей пили і п’ють красу і випити не можуть»; «Острів як палець, виткнутий з моря в персні старого золота»; «Дрок – наче золота щітка, якою чесалось сонце, полишивши на ній пасма свого золотого волосся». Прочитайте його «Сон» та «На острові» – і знайдете не один такий перл! Навіть російський белетрист і видавець Олександр Амфітеатров, прочитавши на Капрі надісланий із редакції журналу «Современник» переклад російською «Сна», не втримавшись, пише М.Горькому 13 грудня 1911 р.: «Коцюбинскому каприоты должны поставить монумент при жизни на соборной площади или, по крайней мере, назначить ему пожизненную пенсию: так заманчиво расписал он Вашу «выспу» (wyspa (польск.) – острів – О.Б.) в своем «Сне». Але ж досі – ні пам’ятника, ні пенсії, ні меморіальної дошки (єдиний, хто неї з українців поки удостоївся на Капрі, так це отець Іван Хоменко, та й то – на надгробку в цвинтарній каплиці).
Та й самі пани петербуржці та москвичі з гурту Горького попервах сприйняли Коцюбинського як цікавого співрозмовника, вдячного слухача й поціновувача їхніх творів, такого, що можна запросити на прогулянку чи на риболовлю, але поки що – не рівного собі письменника. І це всім єством відчував Коцюбинський, здавалося б, приязно зустрінутий Горьким на віллі Спінола влітку 1909-го. Це, звісно, не могло не відбитися на його почуваннях, у яких поєднувалася водночас і вдячність, і втома, і бажання усамітнитися. Після кількох днів знайомства з родиною Горького він пише дружині 28 червня: «Родина Горького і він сам все більше подобаються мені. Вони так приймають мене, мов рідного, і навіть часом перетомлюють. Робимо екскурсії по морю на яхті, де перебуваємо часом зо 2 дні». А ось 6 липня: «Як же побуваю в гостях (там здебільшого вечеряли і слухали нові твори Горького – О.Б.), то нервове напруження одбивається часом на тому, що голова вранці несвіжа і груди щемлять… Через те я рідше став бувати у Горького…» Приїхавши на Капрі наступного літа, Коцюбинський знову потрапляє в міцні обійми пана Пєшкова. «Всі три дні, що провів на Капрі, був у Горького, – прочитала в Чернігові Віра Коцюбинська. – Кличуть та й кличуть, як не особисто, то листами. Сьогодні їздили ловити рибу». І за такої нібито приязної кампанії – раптом у листі до дружини за 19 червня 1910 року одкровення, виявляється, розтривоженого самотнього чоловіка: «Кави і вина зовсім не п’ю, от тільки ще курю, коли б покинути, було б добре, але се дуже трудно тут, бо скучно. Якби було з ким поділитися враженнями од краси, поговорити часом, а то я все сам, по цілих днях мовчу. Ходити в гості часто не ходжу, мені хочеться все бути на повітрі…» А далі, ще різкіше, в листі до Євгена Чикаленка: «Трохи втомлюють мене знайомі, Горький і його родина; вони намагаються розважити мене і мало не щодня заходять, забирають з собою на море ловити рибу або гуляти… Все думаю, як би, не ображаючи їх, уникати частого гостювання». Хоч у Горького була розкішна бібліотека й надходили російські газети, але Коцюбинський благає Віру Коцюбинську: «Скучно мені без газет. Я мало не в кожному листі прошу тебе прислати «Раду», з 21 мая. Не забудь. Ходити до Горького читати газети – все ж важко, лучче мати свою».
«Рада», до речі, була справді своєю і на той час єдиною україномовною щоденною громадсько-політичною газетою у підросійській Україні. Вона з вересня 1906-го замінила закриту царським урядом «Громадську думку», що стала першою щоденною україномовною в імперії. І ту, й іншу видавав друг Коцюбинського Євген Чикаленко, а також підприємець-цукроварник Василь Симиренко, який 10 відсотків усіх своїх прибутків віддавав на розвиток української культури (де ви, сучасні Чикаленки і Симиренки?). Ці видання згуртували в редакції ціле сузір’я видатних українських політиків і літераторів, серед яких Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Олександр Олесь, брати Грінченки, Микола Вороний, Людмила Старицька-Черняхівська. Тут було надруковано нарис Коцюбинського «Як ми їздили до криниці» (1908) і написану на Капрі новелу «Лист» (1912). «Рада» виявилася такою дорогою для Михайла Коцюбинського, що, виїжджаючи з Капрі, він пише дружині 30 липня 1910 р.: «Я вишлю тобі «Раду» назад, щоб менше возити з собою. Вишлю і «Літературно-науковий вісник». Тобто все, що було прочитане ним українською, не мало потрапити кудись на смітник, згоріти чи просто бути залишеним у готелі (саме так ми вчинили б тепер), а зберігатися, як і належить, у домашньому архіві.
Так от, намагаючись пояснити нав’язливість Горького приязню до себе, Михайло Михайлович усе ж не перестає в кожному листі скаржитися дружині: «Зайшли до мене Горький з жінкою, витягли на море, потому силоміць затягли до себе на обід», «почуваюся втомленим», «просто боюся такої опіки», «все Горький та й Горький, але так виходить, бо він одіймає у мене половину дня». А могли розраяти його, навіть оздоровити, не оті екскурсії, не риболовля, не пікніки, не обіди, не літературні читання на віллі у пана Пєшкова, а один-єдиний співрозмовник, який би так само, як і Коцюбинський, переймався поширенням українського слова, долею України загалом. Тож як він зрадів, коли Євген Чикаленко захоплено відгукнувся про щойно видану другу частину повісті «Fata morgana»: «Дуже Ви мене потішили і підбадьорили своїм листом, – пише він із Капрі 22 червня 1910 р. – Вас, як судді, я найбільше боявся, бо вірю у Ваш смак літературний і Вашу щирість».
Потішило й несподіване знайомство з подружжям поляків із Герцеговини, які, почувши прізвище Коцюбинського, все добивалися познайомитися з письменником, бо, пише він дружині, «вони – поклонники моїх оповідань, які читали в польському перекладі і читали добре, бо все пам’ятають». Шкода, що подружжя за кілька днів поверталося додому, тож часу на спілкування не було. А читали вони випущену ще 1906 року збірку «M.Kociubinski. W petach szatana». На той час його твори вже було видано в кількох країнах Європи, а від пана Горького, а також директора-розпорядника видавництва «Знание», який теж входив до капрійського почту Горького Костянтина П’ятницького, окрім, як поїхати «на рибу» пропозицій видати твори російською не надходило. Невже не розуміли тоді «російські друзі», що не гарцювання до півночі здатне було зцілити недужого Коцюбинського, що «душенька Михаил Михайлович» був усе ж видатним письменником?