Дуже правильний детектив
Були колись в українській радянській літературі детективи про радянську міліцію. Хоча серед дійових осіб таких творів і був формальний головний герой, він ані поведінкою, ані способом мислення не різнився від персонажів другорядних. Таким чином, егоїстові-одинаку західних детективів протиставлявся радянський колективний герой.
Будучи трошки знайомим зі специфікою роботи правоохоронних органів, знаю: злочини в реальному житті один геніальний сищик не розкриває. Це справді результат колективної праці, причому – кількох підрозділів. Тут і карний розшук, і прокуратура, і експерти-криміналісти, і судові медики. Тому до фактологічного боку роману вінницького автора Віктора Мельника «Двійник невідомого контрабандиста» в мене як давнього шанувальника детективного жанру, автора не лише художніх романів, а й документальних нарисів, одне слово, – колеги, зауважень немає.
Насправді Мельник обрав одну з найбільш виграшних тем детективного жанру. Йдеться про встановлення особи людини. За сюжетом, її піймали на кордоні з контрабандним вантажем і вона померла від серцевого нападу. Документи в померлого, звісно, були. Та виявляється, що вони фальшиві. Слідчий Олександр Гальчевський починає крок за кроком встановлювати істину – адже в цьому випадку лише виявлення справжньої особи контрабандиста допоможе перекрити канал незаконного вивезення за кордон антикваріату. До того ж – частково підробленого.
Власне, на виграшній темі чесноти роману, як на мене, скінчилися. Хоча Віктор Мельник досить вправно володіє не лише сюжетом та матеріалом, а й словом. Загалом претензія до тексту лише одна – так «правильно» писали в згаданий мною підрадянський період. Коли кожний твір про міліцію узгоджувався на кількох рівнях, у результаті перетворюючись із цікавого чтива на прісний пиріжок. Позбавлений не лише динаміки, а й особистісної характеристики персонажів. Скажімо, той же Гальчевський нічим не відрізняється за способом мислення від своїх колег Чернієнка, Стінського та Ковача. Кожен із них цілком міг би замінити Гальчевського, і лише добра воля автора не робить їх головними персонажами. Більше того – про Гальчевського автор задумав, коли вірити анотації, цілий серіал. Можливо, у цього персонажа є перспективи – адже з органів його виперли, попри успішно проведене розслідування. За великим рахунком, навіть завдяки цьому. Мабуть, оповідь у наступних романах стане живішою, діалоги – менш штампованими і наближенішими до сучасної мови, а портрет самого Гальчевського набуде більш індивідуальних та виразних рис.
Насправді сказане вище стосується не лише Віктора Мельника. Більшість українських авторів кримінального чтива чомусь віддають данину старій радянській літературі. Коли писати треба було обережно, тішачи себе надією, що книжку все одно куплять і прочитають через тотальний дефіцит детективів на полицях книгарень. Нині український читач має можливість вибору і порівняння. Тому хіба з почуття патріотизму перегорне вітчизняний детектив із вочевидь застарілим стилем та поглядами як на життя, так і на сам жанр. «Двійник невідомого контрабандиста» – справді дуже цікава історія, яку автор із різних причин і, мабуть, певних упереджень та переконань не зміг, як то кажуть, «дотягнути».
Йому можна допомогти, якщо буде дотримано трьох умов. Перша – в Україні з’явиться вал детективної літератури і автори зможуть конкурувати між собою. Друга – письменник сам почне більше читати, причому не лише твори колег, а й найкращі зразки сучасної іноземної літератури обраного ним жанру. Третя – письменник почне спілкуватися з читачем і зважати на його потреби та вимоги. Наявність хоча б двох із цих трьох складових зробить подальші заплановані книги із серії про слідчого Гальчевського динамічнішими за формою та оригінальнішими за змістом.
Андрій КОКОТЮХА