Посейбіч неспокою

Вихід цього поважного тому на 504 сторінки – новорічний подарунок не лише для тих, чиї твори там надруковано. Маю на увазі альманах молодих письменників столиці «Потойбіч паузи».

Уже двічі Київська організація Національної Спілки письменників влаштовує творчі семінари для молодих столичних поетів, драматургів і прозаїків. Їхній доробок втілився у цікаво оформленому виданні, вихід у світ якого спонсорувала Київська міська держадміністрація. Упорядник тому – Тарас Унгурян.

Як і має бути, вони – різні, автори «Потойбіч паузи». Спільне те, що їхня творчість – плід творчої свободи. Як нею скористалося молоде покоління?

Відкривають альманах 22 поети. До речі, поки видання готувалося до друку, дехто, як Олеся Мамчич, устигли видрукувати окрему збірку або, як Надія Калениченко, оприлюднити частину доробку в ще одній антології. Молоді прозаїки Наталка Очкур, Лариса Денисенко, Богдана Дітковська також випустили у світ не одну книжку.

Поети «Потойбіч паузи», як і драматурги та прозаїки, – парадоксальні, іронічні, сентиментальні, інтелектуальні й загалом освічені. Аби – не «сентиментальна кваша».

В антології постає дуже цікавий період історії нашої літератури: 15-річні пишуть романи (Ярослава Стріха) і не бояться освоювати такий надзвичайно складний жанр, як драматична поема (Олекса Сліпець). Утім, чимало авторів «Потойбіч паузи» вже є членами Національної Спілки письменників, активно працюють на ниві театральній, телебачення і радіо (як постановники, режисери та автори сценаріїв, наприклад, Олександр Вітер і Неда Неждана). Чимало працюють журналістами (приміром, Анна Багряна) та в рекламних компаніях.

Коли говорити про життєву зрілість тих, чию творчість представлено в альманасі, то це – поняття наживне. Час увиразнить і сфокусує пошуки лише тих, хто справді не мислить себе поза словом – у поезії, прозі чи драматургії. Чи передають автори «Потойбіч паузи» світовідчування свого покоління? Так, однозначно. Саме тому такий різний настрій альманаха: іронія, розгубленість, протест проти надмірної комерціалізації життя і «єдиноправильних канонів», утвердження гуманістичних ідеалів. Після паузи певної розгубленості й скепсису – життєствердження, яке потребує безнастанної роботи духу.