30 грудня 2005 року, п'ятниця №246 (17657) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ МІСТО ГРОМАДА САМОВИДЕЦЬ ГІСТЬ "ЯСК" СПОРТ

 ГІСТЬ "ЯСК"
30.12.2005

Душі пісенний вернісаж
Небагато щастя треба

Нещодавно у столичному Будинку збройних сил відбувся чудовий благодійний концерт «Творящий дух долає біль земний». Це був своєрідний творчий звіт композитора, заслуженої артистки України, кавалера ордена Княгині Ольги Людмили Єрмакової, який вона приурочила одразу до двох своїх ювілеїв: 65-річчя від дня народження і 30-річчя творчої діяльності. До його проведення долучився Міжнародний благодійний фонд Святої Марії.

Шлягери для всіх поколінь

Тож моє найперше запитання до Людмили Захарівної: «З яким ужинком ви прийшли до цієї межі у своєму пісенному житті?»

– З найкращими піснями. Їх багато – хоча спеціально підрахунком ніколи не займалася. По радіо і в телеефірі постійно звучало близько сотні – ті, які, так би мовити, були на устах у слухачів. Підготовила збірник, свою спадщину, до якого увійшло 140 пісень. Це те, чим мене обдарував Бог і чим я ділилася з людьми. Та поки що тексти пісень і ноти лежать у  шухляді  – звісна фінансова проблема не дає можливості вийти їм у світ.

– На творчий вечір ви запросили своїх пісенних побратимів: поетів, виконавців…

– І далеко не всіх, кого хотіла б бачити у цю мить на сцені. Знову на заваді – фінанси. Тож прийшли в основному ті, хто живе у Києві: Олександр Василенко, Віктор Шпортько, Віталій Свирид, Інеш, Володимир Гризлов, тріо «Либідь». У їхньому виконанні прозвучали шлягери минулих років і останні мої пісні як от: «Тиха музика серця», «Водограй», «Молитва надії», «Світ для двох», «В час, коли ніхто не бачить». Мені радісно, що кожну пісню сприймали гучними оплесками. До сліз зворушила публіку пісня «Життя як танець журавля» на слова полтавської поетеси Надії Гринь. Її вірші мені запропонувала Раїса Кириченко незадовго до своєї смерті. Я вже, було, думала, що  пісня залиши-ться у моєму архіві. Але співачка Інеш взяла її до свого репертуару, і у мелодії з’явилися крила.

– Ви довго дружили з Раїсою Кириченко?

– Щоб дуже довго, то ні. Але тішилася з того, що нас звела доля. Вона виконувала мої пісні «Сину», «Гірка покара», «Нам небагато для щастя треба». А пісня «Це земля моя – Україна» чекала співачку… 30 років. Своїх «дітей» віддаю талановитим співакам, майже усі – народні артисти. До безголосих не прислухаюся. Я відчуваю талант серцем.

– Ви пишете не лише музику, а й вірші. Що є первинним, а що вторинним у вашій творчості?

– Слова і музика у моїй творчості йдуть паралельно. Пишу, зазвичай, ночами, коли у душі бринить музика, а в серці зріє поезія. Це такий стан душі, який важко пояснити словами. У цю мить немає сну – маю встати і записати, інакше до ранку можу забути. Дякую Богові, що з роками натхнення у моїй духовній криниці не меншає, що вона не міліє, а навпаки – повниться й дзвінко струменить.

– А хто кого найчастіше шукає: ви співаків чи вони вас?

– Певно, що я їх. Я ж споглядаю за пісенним життям України переважно з телеекрана. З роками інвалідність дедалі більше нагадує про себе: мені важко їздити на концерти, зустрічатися із тими, хто нині творить шоу-бізнес. Але тримаю постійно руку на пульсі життя, сучасної української пісні. Боляче до сліз, що на естраді зникає мелодійність, самобутність пісенна, а переважає примітив. Прикро, що процвітає плагіат, мене скубуть також усі, кому не ліньки. Але не дуже гніваюся: нехай скубуть – для всіх вистачить. Головне, що у мене «запозичають», а не я у них.

«Мій вірний друг – фортепіано»

– У дзвінкоголосій Україні талантів – на кожнім кроці. Складно було відвойовувати своє місце поміж музикантами?

– Пригадую, одного разу художня рада не прийняла мої пісні (були часи, коли доля артиста, музиканта перебувала у її руках). Їду на свій Печерськ у тролейбусі і плачу. А Ярослав Гнатюк (є такий чудовий співак) мене втішає: «Повірте, прийде ще ваш час». І він таки прийшов. Хоча я не маю фахової консерваторської освіти, скоріше – аматор, аніж професіонал (закінчила інститут легкої промисловості і народну консерваторію), свою справу  виконую професійно. По-іншому й  не вмію. Знали б ви, скільки сліз я вилила на своє фортепіано. Це мій найкращий та найвірніший друг, з яким я сумувала і раділа. У нього цікава доля.

– З усього видно, що це – раритет.

– Так, це – німецький інструмент. Не знаю, яким чином він опинився у Кіровограді, де після війни мешкала моя родина. Уперше я його побачила у батькових приятелів і одразу прикіпила до клавішів. Хазяйка, помітивши мої щасливі очі, заграла «собачий вальс» і запропонувала мені повторити. Я впевнено сіла за інструмент й зіграла так, наче вже давно дружила з фортепіано. На той час мені було п’ять років. Почала просити маму, щоб мені його купили. І тут так трапилося, що наші приятелі, також військові, переїжджали на інше місце служби. Вони усе продали, залишився лише музичний інструмент, який мама вмовила їх продати нам. Аби зібрати таку суму, вона вирощувала для продажу картоплю, шила одяг на замовлення і навіть свинку відгодувала. По частинах віддавала гроші.

– Пам’ятаєте свій перший концерт?

– Звісно. Це було у школі. До музичної я не могла ходити (здоров’я не дозволяло), і мама найняла вчителя, який навчав мене музики вдома. А у шкільній художній самодіяльності брала участь чи не з першого класу. У 13-14 років на цій же сцені дебютувала зі своєю першою піснею «Осінь», слова до якої теж написала сама. Пісня та була по-дитячому  наївною, але я нею дуже пишаюся.

Жінка, яка співає серцем

– Ваше дитинство обпалила війна...

– Я народилася у Харкові за рік до її початку. Батько був військовим льотчиком, мама займалася в аероклубі, де вони й познайомилися. Евакуювалися ми у перші дні війни у Челябінськ. Під Новомосковськом на Дніпрі тричі бомбардували поїзд, у якому їхали. Рятуючись, мама зі мною, 10-місячною, падала на землю, прикриваючи немовля тілом наче горлиця крильми. У мене був мікроінсульт і, як наслідок, – параліч. Довго лікувалася – хвалити Бога, що живу на білім світі. Після війни тато повернувся з фронту, і ми переїхали в Україну.

– А що для вас Київ?

– Улюблене місто. Я пам’ятаю Печерськ, коли тут ходили трамваї, коли проблемно було дістатися до центру міста. Київ надихає мене на нові пісні.– Окрім того що ви їх пишете на власні вірші, є у вас поети-побратими?

– Це – Ганна Чубач, Олена Матушек, Антоніна Цвіт, Наталя Зубицька. Багато поетів пропонують мені свою поезію, але не кожен вірш може стати піснею, позаяк у пісенної поезії є свої закони. Свого часу писала музику до віршів Андрія Дементьєва, з яким познайомилася у Москві. Інколи беру по краплині з кількох віршів і, узгодивши з автором, пишу пісню. А можу пролистати збірник і ні на чому не спинитися, бо слова не торкнулися моєї душі. Якось у Трускавці познайомилася із галицьким поетом Йосипом Фиштиком. Із ним написали пісню «Мамо, лишайтеся з нами», яку виконує Олександр Василенко. Вона стала переможцем радіофестивалю «Пісня року». Нас тоді зріднило горе – смерть наших матерів. Йосип Іванович став мені не просто другом, а й братом. Його дуже любить мій чоловік Володимир.

– Володимир Іванович, либонь, ваш перший слухач?

– Інколи його випереджає кіт Арго, який не відходить від фортепіано, коли я працюю.

– Я бачила вас на сцені у ролі виконавиці своїх пісень. Напевно, шкода віддавати їх в чужі руки?

– Талановитим нічого не пошкодую. Власне, раніше сама виконувала досить часто свої пісні. І батько, і мама мої гарно співали, і мене Бог не обділив голосом. Але коли під час однієї з операцій пошкодили голосові зв’язки, змушена забувати про власне виконання. Та й виходити до мікрофона з ціпком у руці не вельми приємно. Одначе сцена для мене – це те, чим я дихаю і живу. Мої пісні несуть до людей інші, а я співатиму душею, серцем.

– Бачу на фортепіано ноти. Нова пісня народжується?

– Я часто відкладаю недописані пісні з тим, щоб потім знову  до них повернутися. Ось і вчора клала на музику свій вірш «Мені здавалося». Це буде пісня про високе земне  почуття – кохання.
– У вас є пісня «Нам небагато для щастя треба». А що потрібно особисто вам, щоб почуватися щасливою?

– Щоб були за вікном ранок, день, вечір, ніч, сонце, вітер, дощ, сніг, громовиця, щоб шелестіли листям берізки, шуміли на вулиці авто, раділи діти, щоб коханим дарували квіти… Я радію кожному дню і з того дуже щаслива.

– Нехай вам Бог посилає здоров’я і натхнення. Будемо чекати нових пісень.

Валентина Январівна Брязгунова




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.