Чи ж «понесе з України»?

Пішохідний міст, Дніпро і «рване» небо, про яке кажуть: із чистого клаптя стане тільника пошити… Зі мною малий хлопчисько, син знайомого, якому я взявся показати Київ. І от ми бачимо, як із-за хмар, над лівим берегом, виринає… У тому-то й річ, що не літак, хоч розміром воно й було з пасажирський авіалайнер, який іде на посадку. І тут стають помітними виразні й конкретні деталі: гігантські пташині крила, хвіст і, головне, дві голови… Причому це був російський орел явно часів Миколи І, мов на п’ятаку 1832 року, знайденому мною якось на битій дорозі біля села Плюти на Київщині. Раптом страховисько робить віраж і падає, щоправда, як мені здалося, майже безшумно, в Дніпро. Я встигаю помітити, як на місце падіння спливаються човни…

От і все. Так, це сон. Сон журналіста, який не перший день сушив голову над тим, що б йому таке написати до 160-ї річниці народження вірша віршів української літератури – Шевченкового «Заповіту». Сон у ніч на 19 грудня 2005 року, тобто на Миколая. А те, що пов’язаний цей святий із Шевченком 22 травня 1861 року, думаю, нагадувати не треба. Сон, до речі, під враженням ще й українсько-російського «газового» конфлікту, який, схоже, має стати наріжним каменем і для України, і для її, м’яко кажучи, двоголового опонента…

Про переяславський грудень Тараса Шевченка 1845 року нині багато пишуть, бо ж не лише «Заповіт» створив наш Геній під час  перебування в оселі друга, а такий разок шедеврів («Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Давидові псалми», «Три літа» тощо), писаних як не в самому Переяславі, то у В’юнищі, який не просто прикрасив би, а возніс будь-яку європейську літературу і на віки-вічні ввів би його автора до сонму безсмертних. Здоровою і продуктивною, зокрема, здається ідея колишніх вечірківців Миколи Сома та Івана Шпиталя зробити Переяславське передзим’я для нас чимось на кшталт Болдинської осені в росіян. Тобто відзначати ці дні і в Києві, і в Переяславі, і навіть у В’юнищі на рівні 9 березня і того ж таки 22 травня. Як мені здалося, сам Миколай Чудотворець пристає до цієї ідеї, наславши у ніч на своє свято цей дивний сон, співзвучний із темою «Заповіта».

Наполягати на «розкрутці», як нині модно казати, переяславської шевченкіани, вінцем якої і став невеличкий за обсягом вірш без назви, назву якого (от парадокс!) знає кожний українець, спонукає і продовження описаного сну. Річ у тім, що я не тільки бачив політ і падіння двоголового орла у Дніпро, а й у сні розповідав про це батькові того хлопчика і ще цілому гуртові чоловіків. Вони висловлювали мені недовіру. Тоді я покликав у свідки хлопчика. І що ж. Малий не став мені у пригоді. Він не підтвердив мої слова. Чи він справді нічого не помітив (хоч був зі мною на Пішохідному мосту), чи хтось його залякав. Але факт той, що дядьки з віщого сну дивилися на мене як на барона Мюнхгаузена.

Я не тлумач снів і взагалі ставлюся до них із певним скептицизмом. Але в усьому цьому бачу певний знак. Адже хлопчики і дівчатка, виховані на пригодах Гаррі Потерра, вже дуже скоро не помічатимуть не тільки «рваного» неба, Дніпра і монстра з двома головами, що тоне у його хвилях, а й Шевченка з його «Заповітом». І підведуть вони саме тоді, коли «понесе з України у синєє море кров ворожу», а Великий Кобзар «і лани і гори – все покине і полине до самого Бога молитися», і це треба буде ЗАСВІДЧИТИ.