Онук став за рідного сина
Давненько не бувала в бібліотеці імені Миколи Чернишевського, що в Шевченківському районі столиці, а оце нещодавно заглянула – і не впізнала новий лінолеум на підлозі, на стінах – ошатні сучасні шпалери, коридор обшитий вагонкою, євровікна... Від здивування аж розгубилася: подумала, що переплутала двері (поруч – філія одного з банків). Та коли побачила заклопотану, але усміхнену завідувачку Олену Маєвську, сумніви вмить розвіялися.
– Ви, очевидно після ремонту в нас не були? – перепитала хазяйка. Власне, тут ще все до ладу не доведено: маємо додаткові стелажі поставити. Бачте, скільки нової літератури надійшло – не встигла зареєструвати. Книги просто чудові! – радістю сповнилися її очі.
Книги й справді цікаві: художня література для школярів, пізнавальна, історична, енциклопедична, юридична. Тож кожен із трьох тисяч читачів знайде для себе те, чого душа бажає або що конче потрібно для уроків, семінарських занять чи дипломної роботи. Наразі бібліотечний фонд має понад 220 тисяч екземплярів.
– Ходімо, я покажу вам читальний зал, – запропонувала Олена Іванівна. – Відчуваєте, як тут стало світло та затишно. А ось тут і ваш «Вечірній Київ». Хороша газета – до дірок зачитують. Я сама люблю «Вечірку», пригадую, як колись збирала підписи на підтримку цього видання. Як скрутно не жили, але навіть в часи, коли й газети ставали дефіцитом, «Вечірку» завжди можна було почитати в нас.
У бібліотеки є давні й постійні її шанувальники, деякі читачі по півстоліття ходять сюди. Наприклад, лікар Алла Бродецька має 40-річний читацький стаж. Без неї тут не проходить жоден захід. Ольга Тітова їздить на вулицю Дегтярівську аж із Виноградара. Цього року вже понад сорок разів побувала.
– Улітку в нас не вельми людно, – зауважує Олена Іванівна. – Хто – на дачі, хто – у відпустці, а нині у вихідні – повен читальний зал: і студенти, і аспіранти, і учні, і пенсіонери. Тішуся з того, що кияни не розлюбили читати. Особливо приємно, що маленькі діти тягнуться до книжки. У нас є читач, який ходить у садок: читати ще не вміє, але журнал «За рулём» регулярно просить.
Кілька років тому зустрічала тут чорняве галченя – хлопчика Іванка, якого завідувачка називала сином. А сидів він у царстві книг щодня не з доброї волі – на канікулах нікуди було його подіти, тож брала з собою на роботу.
– А як ваш син Іванко, в якому вже класі навчається?
– В одинадцятому, – відповіла і зніяковіла:
– Знаєте, він мені не син, а онук, двоюрідний онук.
…Доля у цієї жінки – не позаздриш. Поки вивчилася на бібліотекарку в Житомирі, працювала на Донбасі і свиней доглядала за маму в колгоспі. А коли їй доручили у рідному селі Савлуки Малинського району завідувати сільською бібліотекою, від щастя почувалася на сьомому небі. Це ж саме те, що їй до душі. «У мою прибрану хату-читальню, – пригадує, – люди, заходячи, роззувалися. А скільки квітів я розвела, вишиванками стіни обвішала. І досі люблю вишивати. Бачили в моєму кабінеті портрет Кобзаря? Сама вишивала. Мала їх аж три – два подарувала українцям із Америки. І вишивану сорочку Іванко мій має. У нього – всю свою душу перелила, як співак у пісню».
Іванко – син її небоги, яка дуже рано померла. Спершу не стало рідної сестри, а через кілька років пішла вслід за нею й донька. Іванкові тоді виповнилося шість років. Рідний батько швидко забув сина. І Олена Іванівна, фактично бабуся, стала хлопчикові за матір і за батька. Особисте життя не склалося, як хотілося, тож чорноокий Іванко був як рідний син.
Добрі люди не полишали ніколи: допомагали, хто чим міг. Якось на Майдані Олена Іванівна познайомилася з Марією Йовік – американкою українського походження, що стала опікуватися її сім’єю: надсилала харчі, одяг хлопцеві. Бо ж як опікун отримувала мізерну допомогу від держави – 36 грн. 82 коп. Згодом збільшили до 319 грн. Та хіба то гроші? Одні черевики на зиму коштують майже стільки ж.
Якось було порадили їй підійти у фонд, яким керувала Людмила Кучма, щоб виділили сироті путівку в оздоровчий табір на літо. Але там відповіли категорично: «Ми обслуговуємо лише інтернатівських сиріт». Олена Іванівна крізь сльози тільки й мовила: «То ви радите мені віддати дитину до інтернату?» Наступного разу поткнулася до іншого благодійного фонду (до речі, дуже розрекламованого), але й там від неї відбилися: «Зверніться до свого депутата». Більше просити й принижуватися не стала.
Цього року Іван (а тепер у нього також прізвище Маєв-ський) закінчує школу. змалку ходив із мамою до церкви, і вирішив присвятити своє життя служінню Богові – має намір вступати до духовної семінарії. Нині прислужує в церкві Миколи Святоші в Академмістечку.
Їй би вже відпочити трохи від роботи, але така, як Олена Іванівна не всидить вдома, без бібліотеки не уявляє життя. Власне, вона і є її життям. Майже 20 років керує цим закладом і зробила його кращим у районі й у місті, за що має Подяки від мера.
А кілька днів тому Олена Іванівна зателефонувала мені і мало не плакала: сусіди, що мешкають поверхом вище, залили читальний зал. Тепер доведеться все починати спочатку. «Але до ювілею «Вечірки» ми обов’язково влаштуємо виставку», – запевнила мене.