Острів Капрі: відкриття Коцюбинського

«У вас стільки моря, скільки в нас хліба…»

…Він попросив черницю-доглядальницю в цьому спіціо (інтернаті для перестаркуватих) допомогти сісти на ліжку. Голова погано трималася на ослаблених в’язах: коли вона падала на груди, навдивовижку густе і схоже на капрійський полин волосся торкалося простирадла. Та ось зробив останнє зусилля і йому, нарешті, у вікні явилася безмежна блакить моря тут, у східній частині острова, на березі затоки Матерманія. В його й без того сльозливих очах з’явилися сльози, він спромігся підняти висхлу й знесилену руку і показав у бік моря. Його голосу в спіціо давно не чули, а тут він промовив якесь незрозуміле слово: «Україна»…

Того ж вересневого вечора 1981 року його не стало. Йому було 92 роки. Він жив не в Капрі, а в Анакапрі, неподалік цвинтаря. У цвинтарній церкві й служив. Він був дещо не схожим на капрійських священиків. З’явився тут наприкінці війни разом із американськими солдатами, які вирішили дати собі перепочинок на Капрі. Прибився до церкви, то й вирішив назавжди оселитися на острові. Розповідав про себе мало: люди лише знали, що звали його Іваном, що і в себе на батьківщині був священиком, які там не шанувалися владою. А ще знали, що він там, у краю, де неозорі лани пшениці й жита, пережив страшний голод, коли матері їли своїх дітей. Його ж, мабуть, урятувала молитва…

Тому й хліб для нього був святою річчю. Отець Іван мав полотняну торбинку, куди, ходячи по дворах, збирав окрайці й шкуринки. А назбиране віддавав господарям, які розводили кіз. А ще часто отця Івана, якого шанували в Анакапрі, люди бачили усамітненим на скелі, звідки найкраще видно море. Високий і дужий, він із скуйовдженим на вітру волоссям вдивлявся й вдивлявся у синю далечінь. Що тоді поставало в його уяві, що вчувалося? Може, величезні тарелі довгостеблих соняшників, до яких він малим на городі силкувався дотягнутися, аби перевірити – чи обпечуть йому пальці жовті, як сонце, пелюстки? А ще – розлога, як степ, тужлива пісня: «Стоїть явір над водою, у воду схилився, на козака пригодонька, козак зажурився…»

На запитання ж цікавих отець Іван відповідав неохоче. Однак його загадковий вислів і досі передають літні анакапрійці з уст в уста: «У вас стільки моря, скільки в нас хліба». Тож не блакить бачив він навколо себе, на скелі стоячи, а золоті пшеничні лани Полтавщини, до якої було так далеко. А, може, йому в шумі хвиль і вітру вчувався чийсь рідний голос. Як постарілому Остапові з повісті «Дорогою ціною»: «Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса… Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітнього життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову… Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки… А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик: «Оста-а-пе-е!..»

Шкода, що розповіли про цього українця, отця Івана Хоменка, у затишному муніципальному сквері за два кроки від готелю «Ла Пальма» мені, а не Михайлові Коцюбинському. Він неодмінно скористався б цим сюжетом, і з’явилася б нова новела, суголосна його настроям і почуттям. А повідали це мені українські заробітчанки, котрі, як і Соломія та Остап із «Дорогою ціною», подалися в світи на жебри – живуть тут уже по п’ять і більше років. Михайло Коцюбинський пише дружині 11 липня 1910 року:  «Позавчора була тут екскурсія вчителів, 54 чоловіки, між ними перший раз були українці з Волині і Полтавщини, і я перший раз розмовляв тут по-українськи». Під час других відвідин Капрі – і лише вперше україн-ською! А я вже наступного дня по приїзді спілкувався з українськими не лише вчителями з Волині, а й лікарями з Вінниччини, юристами з Львівщини… Але тут вони «перекваліфікувалися» на доглядальниць, няньок, прибиральниць, праль, офіціанток, вантажників, будівельників. Тож мають здебільшого, як тут кажуть, ун лаворо нер, тобто роботу начорно, на яку ні за які гроші не зголошуються капрійці. Офіційно українців, зареєстрованих на Капрі, – 200 осіб, а кількість нелегалів, певно, обраховується тисячами.

Їх тут, також у Неаполі, Сорренто і в усій провінції Кампанія так багато (пишуть, що понад 200 тисяч), що у четвер, коли в усіх заробітчан вихідний, на ринку в Неаполі (дуже дешевому: якщо тут у червні добірні персики коштують 50 центів за кілограм, то на Капрі – 5 євро), кажуть, можна звертатися до продавців українською й вас зрозуміють… Ось що читаємо в часописі «До світла» (№ 4, 2004 р.), що його видає від 2001 року Координатор українців греко-католиків у Італії отець Василь Поточняк: «По дорозі з Неаполя до Риму я мав щастя проїхатись поїздом Неаполь – Сарно. У тій «електричці» розмовляли по-українськи, а на моє запитання по-італійськи до незнайомої про розміщення Оттав’яно, отримав у відповідь: «Пане, що Ви вдаєте з себе італійця, тут усі по-українськи розмовляють»… Немає такого села в Кампанії, де не було б десятків, а то й сотень українських громадян, у містечках їх – тисячі. Немало є вже українських сімей, які в найближчі 5 років не думають повертатись на Батьківщину. А жаль!..»

До слова, отця Івана Хоменка на знак великої пошани поховано не де-небудь, а в усипальниці під церквою на цвинтарі в Анакапрі. Такої честі були гідні лише найбільш віддані церкві люди. Досить сказати, що попереднє поховання тут здійснено аж 1942 року. Тож, назбиравши на схилах Маріна Пікколо букетик рожевих смолок, – точнісінько такі квітнуть на узліссях в Україні – я автобусом із Капрі швидко дістався Анакапрі, де якраз на кінцевій зупинці, поближче до підошви Монте-Соляро – отой цвинтар. Поряд із ним – величезна теплиця-крамниця, яка із своїм багатством різних рослин здається зайвою на цьому й без того квітучому острові. Однак я віддав перевагу не екзотичним, а, як то кажуть, насським, польовим смолкам.

…Оглянувши чистенький, ретельно доглянутий цвинтар із білими надгробками, оточеними алеєю високих кипарисів, спускаюся сходами до склепу під церквою. У центрі на стіні – червоно-золоте мозаїчне зображення лику Христа. Поряд – столик, на якому – букетики сухих квітів, лампадка і хрест. Кладу сюди смолки. На стінах ліворуч і праворуч – написи з прізвищами і датами: саме тут покоїться прах небіжчиків. Читаємо на мармуровій плиті праворуч від входу: «CHOMENKO d. Ivan 89-981». Тож, приміром, 1944-го йому вже було 45 – свідомою й зрілою людиною привели шляхи війни отця Івана на цей острів, де знайшов він серед капрійців і спокій, і розуміння. Без цього людині просто не вижити в далекому краї. Ось і Михайло Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка за 4 серпня 1909 р. пише про поїздку на Капрі: «Тепліше стає на серці, коли бачиш, що ти не цілком одинокий на світі, що є добрі, сердечні люди, які без всякого власного інтересу дбають про тебе».

Михайло Коцюбинський хоч і не зустрів тоді на Капрі емігрантів з України, але із Східної Європи – зустрів. Уже в першому листі до дружини в червні 1909-го повідомляє: «Хазяїн (готелю – О.Б.)  – чех, що говорить по-руськи. Є одна покоївка, що теж говорить російською мовою, хоч вже 15 літ замужем за італьянцем». Але то були все ж капрійці, хоч і приїжджі. А ось я зустрівся з українками, котрі капрійками ніколи не стануть, та й не прагнуть стати, бо змушені жити тут за одвічним українським принципом: хіба хочеш – мусиш… До слова, всерйоз переконували мене, що смак тутешніх персиків, абрикосів і винограду – не такий, як у нас в Україні. Не мають ті фрукти отих неповторних пахощів, а просто солодкі, та й годі. Врешті, я з ними погодився, адже, як мовиться, навіть дим вітчизни нам солодким видається.

А щодо покоївок, то згадувана Коцюбинським готельна покоївка – справжня, а ось мені землячки повідали про зовсім інших. Якщо, приміром, багата, але літня та немічна синьйора вибирається на літо до Капрі, то забирає із собою до вілли чи готелю й українську доглядальницю, яка вночі має влаштовуватися поряд із ліжком пані на… підлозі. Це ж місце чекає нашу заробітчанку і в лікарні, якщо синьйора туди потрапляє. А й справді: навіщо витрачатися на надто дороге лікування та ще й на тамтешніх доглядальниць, якщо найнято, вважай, рабиню, котра робить усе, що накажуть?

Жінки з України під час наших мало не щоденних зустрічей у отому тінистому скверику розповіли про те, що в цій провінції Італії дається взнаки поділ за рівнем достатку. Багаті синьйори називають своїх немаєтних співвітчизників дзінгарі, тобто циганами. Перші з другими уникають будь-яких контактів на рівних: приміром, синьйорів ніколи не побачите на весіллях чи інших родинних святах у дзінгарів і, звісно, навпаки. Що ж, так воно чи ні, але ось серед пересічних капрійців наші земляки знаходять порозуміння. Одна із моїх знайомих, Галя з Івано-Франківщини (прибиральниця, що обслуговує 10 господ), певно, відчувши вдячного слухача, подивувала мене відвертістю. Познайомила із вісімнадцятирічним сином Васильком, розповівши про спосіб, у який він недавно перебрався сюди з України; також із місцевим жителем Джузеппе, який працює на пошті й посприяв жінці, аби, там, у сейфі, надійно зберігалися зароблені нею гроші (частину, звісно, щомісяця Галя  відсилає додому).