Їхня зброя – мікроскоп
Детективної літератури на ринку «Петрівка» доволі. Передусім завдяки сусідам – у Росії напрочуд ефективно трудяться творці подібних текстів. На потік там поставлено і видавничу справу. Щоправда, видавництв нібито вистачає й у нас. А от авторів, котрі плідно працюють у детективному жанрі, бракує. Тож поява на українському небосхилі нового імені – подія неабияка.
Нещодавно у видавництві університету «Україна» побачила світ детективна повість Анатолія Косоговського «Зустріч після смерті». Автор свого часу закінчив Житомирський педагогічний інститут. П’ятнадцять років учителював. Спочатку в рідному селі Комсомольському, що в Олевському районі, потім у столичних школах №№159, 304. Викладав російську мову та зарубіжну літературу. Пізніше перекваліфікувався в столичного міліціонера. Останні три роки працює головним спеціалістом у Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України.
– Головними героями більшості детективних романів є зазвичай оперативники, слідчі. А от про судово-медичних експертів згадується мимохідь, – каже майор міліції Анатолій Косоговський. – Ось така несправедливість щодо судмедекспертів змусила мене взятися за письменницьке перо. Кортіло показати буденну роботу цих фахівців. До речі, п’ятдесят відсотків скоєних злочинів розкривають завдяки вдумливому й прискіпливому аналізу, зробленого експертом.
Безперечно, експерти-криміналісти не бігають з пістолетом у руках, не володіють прийомами рукопашного бою, не затримують злочинців. Їхня головна зброя – мікроскоп і глибокі знання з хімії, фізики, біології, балістики та ін. Це вони виводять оперативника на конкретний слід. Для динамічності й дієвості повісті письменник у погонах до свого дітища додав кілька карколомних сцен.
– «Зустріч після смерті» – мій дебют. Водночас створив другу повість. У книзі чимало героїв, котрі діють і в першому творі. Хоча за сюжетом він цілком самостійний. Проте друкувати книжку не кваплюся. Насамперед хочу збагнути: наскільки читачеві цікава щойно презентована повість, – розмірковує автор. – Даруйте за нескромність, але чомусь переконаний, що «Зустріч після смерті» читатимуть з непідробним інтересом.
– Анатолію Івановичу, ваш твір тільки-но побачив світ. Відгуків, напевно, ще рано чекати. А от рукопис, окрім літературного редактора та коректора, хтось із фахівців таки тримав у руках?
– У процесі роботи радився й консультувався з багатьма колегами-фахівцями. По секрету скажу: мало хто з них відав, чому виявляю таку цікавість до їхньої роботи. Хіба що «відкрився» Раїсі Дерій. Вона виявилася першим прискіпливим читачем. В одній із героїнь упізнала себе. Повість їй сподобалася.
– Суперпопулярність офіцера російської міліції Олександри Мариніної не надихає українського майора на подальші літературні звершення?
– Відверто кажучи, незнайомий з її письмом. Навмисне не читав й інших подібних авторів, щоб не «заважали» творити своє. Ганятися за Мариніною наміру не маю. На даному етапі для мене найголовніше – видання книжки. Хочу, аби читач якомога більше дізнався про роботу судмедекспертів. А популярність – річ наживна. Подобатимуться людям мої творіння, обов’язково писатиму. Задумів маю чимало.
– Ви – український міліціонер. А повість створили чужоземною мовою. Чому?
– Навчання в російській школі, а потім 15-річне викладання відповідної мови та літератури, напевно, не минули безслідно. Українською розмовною володію доволі непогано. Але цього поки що недостатньо, аби точно викласти думки на папері. Згодом, переконаний, усе ж перейду на державну мову. До речі, тираж повісті – 2000 примірників. Половину видрукувано українською.
– Хто допоміг перекласти?
– Дуже вдячний видавництву університету «Україна» його працівники до автора-початківця поставилися з розумінням. Повість уважно прочитали, а вже потім вирішили вкласти в неї гроші. Вони ж зробили і переклад. Натомість в інших видавництвах абсолютно не цікавились книжкою. Там правили лише гривні: мовляв, плати і верстат запрацює на повну потужність. Появою книжки завдячую й вашому колезі – Єгору Воробйову.