Із роду волелюбного, із коша козацького

«Да не потухнет в их сердцах любовь к своей родине и её народу, которая согревала меня всю мою жизнь». Із такими словами звернувся до нащадків видатний український драматург, поет, прозаїк, громадський та театральний діяч Михайло Старицький.

Усе життя видатного письменника  минуло у відданому служінні українській культурі. У часи, коли раз по раз хвиля російського шовінізму знищувала молоді українські пагони, він завжди знаходив сили, щоб  навіть через величезні перепони продовжити розпочату справу.  У грудні  цього  року – 165-та річниця від дня народження українця. Адже саме він  засновник українського професійного театру, автор 33 драматичних творів, серед яких і усіма улюблена комедія «За двома зайцями». Його перу належать перші українські історико-пригодницькі романи, чимала збірка поезій та перекладів. Причому, працюючи над останніми, письменник інколи відчував, що в українській мові бракує слів, які б відповідали іншомовним аналогам. І тоді, як він сам це називав, брався «кувати» слова.  Саме з-під його пера  у нашій літературній мові з’явилися: мла, млявий, мріяти, байдужий, чарівливий та інші.

На якому ж ґрунті зростала і формувалася особистість, яка стільки зробила для нашої нації? У фондовій колекції Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького та Панаса Саксаганського зберігаються надзвичайно цікаві спогади молодшої доньки Михайла Петровича – Оксани Стешенко, з яких ми дізнаємося про його дитячі роки, що стали вирішальними у формуванні світогляду. «...Тихо несе свої води невеличка річка Сула в широкий бистрий Дніпро. На межі Кременчуцького та Золотоніського повітів Сула круто повертає на південь, саме в цьому місці розкинулися два мальовничі села: Галицьке (правий берег) та Кліщинці (лівий берег). Здавна уподобав собі цю місцевість якийсь   нащадок   колишнього   поплічника   Богдана Хмельницького – Лисенко-Вовгур... Під Кліщинцями річка поділяється на два рукави – Сула та Сулище. Між берегом та островом була гребля, а між островом та другим берегом міст, дуже хиткий, тим-то і прозвали його «Чортів міст». Недалеко від цього місця і жив мій прадід – Захарій Осипович Лисенко. Дочка його, Настасія Захарівна була матір’ю мого батька.

За свою матір батько нам часто розповідав, була вона дуже гарна на вроду, надзвичайно добра і тиха, та співала чудово українських пісень. Свого ж батька тато майже не пам’ятав, він помер від апоплексичного удару, коли Міші не було і п’яти років... (Оксана Стешенко. «Сторінки минулого»). Про пращурів драматурга по  батьковій лінії дізнаємося з інших спогадів Оксани Михайлівни: «...рід Старицьких походив із села Княжі луки Миргородського повіту Полтавської губернії. І був чисто козачим старшинським родом. Усе це були сотники, осавули, полковники. Розкоренилися  вони  на  Полтавщині:  у Миргородському, Хорольському і Полтавському повітах і були типовими представниками полтавських дідичів, без жодної національно-демократичної свідомості, що з великою охотою читали Енеїду Котляревського, насолоджуючись описами пекла та женихання Енея з Дідоною, тішилися Наталкою Полтавкою, дехто мабуть читав «Історію Русів» Кониського, любили народні пісні, танці, страви – та й годі. Але і в цій родині ми бачимо одного свідомого ліберала-демократа Дмитра Старицького, автора п’єси «Послідній кошовий Запорожський», він відомий як організатор драматичних вистав у Полтаві та Чернігові. Організував він їх разом з Опанасом Маркевичем. Багато писалось про ці вистави, про їх художність і про те, з яким пієтетом ставилися організатори до самої народної мови. Афіша 12 лютого 1862 року про виставу «Наталки Полтавки» вперше була надрукована  українською мовою і в ній додано було – «Товариством кохаючим рідну мову». Досить сміло. Після розгрому    Кирило-Мефодіївського братства та нападів російської чорносотенної преси». (Оксана Стешенко. «Спогади»). Як дізнаємося з документа, тато драматурга був ротмістром в уланах, і по одруженні продовжував служити. Тож матері, Настасії Захарівні, доводилося весь час перебувати поруч із чоловіком у військових частинах. Тоді маленький Михайлик  жив у бабуні та дідуся.

«Наймолодші роки батько проводив у свого діда Захара Осиповича. Він пише про них у своїх спогадах «Зо мли минулого». Малому хлопцеві здавалися дуже привабливими околиці дідового села. Та вони такими і справді були. Зразу вниз за водою лівий берег Сули підвищувався і переходив навіть у справжні високі кручі біля села Матвіївка, воно теж колись належало батьковому діду. За Кліщинцями здіймався крутий узвіз. На досить високій горі розходилося два шляхи: в один бік на Золотоношу, в  другий на Вереміївку. За старих часів воно було селищем колишніх козаків.  Щоразу, як приїздив він додому Дніпром, мусив проїздити через це село. Молоді ще тоді студенти батько та дядько (Микола Лисенко) завжди зупинялися на якийсь час у Вереміївці, адже у них там були знайомі між селян. Обидва часто згадували про це село, згадували, як їм там старі люди розповідали про Запоріжжя, як співали їм пісні та думи. Я вже після смерті батькової була і в Галицькому, і в Кліщинцях і звичайно проїздила через Вереміївку; мене теж вразило це село – такі там були справжні козаки: високі, міцні і на диво гарні. Оце ті околиці, в яких промайнуло раннє дитинство батькове. Тут у Кліщинцях він і навчився першої грамоти. Батьків дід, Захар Осипович Лисенко служив при Катерині II та Павлу І, потім ратником відбував «Отєчественну» війну і доживав віку на селі. Був він людиною освіченою, гуманною, великим прихильником Вольтера. Бабуня, як згадує батько у своїх спогадах, світоглядом, звичками і мовою мало чим відрізнялася від селянської поштивої баби. Дитячі роки батька були напоєні українською народною поезією та культурою... То були сорокові роки минулого століття – доба, насичена згадками минулого.

Уже пізніше, коли батькові було-вісім дев’ять років, він жив зі своєю матір’ю та бабунею в родовому селі його батька – Лебехівці (Кременчуцького повіту). Про цей період батько згадує у напівбіографічному оповіданні «Пан капітан». На цей час уже помер його дід, сестра та брати, він залишився один у матері. Тут він жив у цілком жіночому товаристві: три жінки (мати, бабуня та няня) піклувалися ним і добренько пестили дитину.

...Настав час везти дитину до школи. Його було записано до пажеського корпусу, тим-то треба було вести дитину до Петербурга. Але в матері Настасії Захарівни тяжко боліло серце: син – це була єдина втіха. На нараду з приводу дальшої освіти хлопця було закликано старшого родича, брата у перших самої Настасії Захарівни, Віталія Романовича Лисенка. Він, і сам військовий, доводив жінкам, що хлопця треба везти до Петербурга, але тут несподівано у нараду втрутилася стара нянька. Вона дуже любила свого вихованця і, знати, мала «добрий розум», бо енергійно запротестувала проти такого плану. «Та нащо то дитину мордувати? Бог з нею, з тією царською службою».

Її енергійний протест поклав край усім сумнівам, і мати відвезла хлопчика до Полтавської гімназії». (Оксана Стешенко «Сторінки минулого»). Полтава на той час була містом патріархальним, українським, з давніми козацькими традиціями. Навчальний заклад, до якого вступив майбутній письменник, славився  своїми  демократичними   уподобаннями, які прищеплювали учням. Приміром, Михайло Петрович часто згадував про викладача літератури Строніна, який своїми лекціями будив у гімназистах гуманні, волелюбні почуття. Такою була стихія, у якій зростав Михайло Петрович. Вона дала міцний фундамент для формування творчої особистості митця. Пізніше Михайло Петрович напише слова, що завжди були його життєвим та творчим кредо:
Нехай Україна у щасті буя,

– У тім нагорода і втіха моя...

Ольга КІРІЄНКО