Стільниковий гармидер
Світ телефонізується, і з того буцімто треба тішитися. Навіть у найвіддаленіших куточках нині нікого вже не здивуєш мобільним телефоном.
Пригадую, напередодні Дня Перемоги у столиці саме такі апарати благодійники вручали учасникам та ветеранам Великої Вітчизняної війни. Тож літні, хворі люди мають можливість зателефонувати дітям, які порозбігалися що порозбігалися по містах та селах, до медичних установ, аптек, пенсійних фондів – куди не вистачає сил дійти, доїхати. А ось догукатися все-таки можна. Такі абоненти сприймають мобілку як життєву необхідність, щоб сказати два-три слова й не більше, бо наразі така послуга це дороге задоволення.
І не лише пенсіонери заощаджують на телефонних розмовах – значна частина студентів, молодь, підлітки і навіть підприємці вдаються до такої економії: «час – гроші». А лічильники у апаратах працюють справно, чітко. Хоча є чимало й таких людей, які звикли «сидіти на дроті» годинами і від такого задоволення не відмовляються ні на вулиці, ні у транспорті, поліклініках, перукарнях – скрізь, де вони є досяжними. Одна річ, коли розмова ділова, а інша – коли звичайнісінька балаканина, від якої нудно всім, хто поруч: хоч вуха затуляй. Про що лише не почуєш, і все це – на увесь світ.
...Їду вранці на роботу. У тролейбусі, на диво, не вельми людно і тихо, хіба що зрідка озивається кондукторка, нагадуючи пасажирам про квитки. Та раптом заспівав у сумочці моєї сусідки телефон. Вона спритно дістала його – і почалося… Спершу вона говорила про те, що ввечері збирається зварити гарбузяну кашу з молоком (продукти привезла із села), далі перемикнулася на модні чобітки, які нещодавно купила, і що кума від того біситься; у вихідні збирається на хрестини до сестри і сподівається там гарно погуляти… Про все не розповісти, позаяк одна тема змінювалася іншою, і кінця та краю не було видно тій балаканині. Та, хвалити Бога, ми під’їхали до кінцевої зупинки, і молода жінка змушена була припинити свої теревені.
Я полегшено зітхнула, однак спокій тривав не довго. Лише зайшла в інший тролейбус, як поруч мене став молодик у супермодному прикиді. Не встиг купити квиток, коли дістав з кишені мобілку. Почав розмову із жінкою, яка загубила гаманець. Він заспокоював її хвилин десять: і кицею називав, і обіцяв увечері подарувати новий гаманець, і наказував, аби уважною була у транспорті, бо там стільки кишенькових злодіїв… Кінця розмови не чула – вийшла раніше цього пасажира.
А ось нещодавно у метро наслухалася стільки всякої всячини: дівчина, голосно регочучи на весь вагон, розповідала, як я зрозуміла, подрузі про свої підпільні походеньки. Особливо «смакувала» вечіркою у нічному клубі. Власне, я далеко не все втямила, адже сленг – ще той, лише запам’ятала слова невідомого походження: «ковбасило», «прикинь», «плющило», «тащусь» і мало не за кожним – «тіпа». Словниковий запас такий бідний, наче читала у своєму житті лише «Букваря». Посоромилася б на людях демонструвати свій «інтелект», але, очевидно, таке поняття як сором нині розуміють далеко не всі. Це колись дівчина могла при хлопцеві зашарітися, зніяковіти, опустити долу очі, теперечки з уст слабої статі інколи такі «круті» слівця злітають, що аж вуха від них в’януть (це, кажуть, нині модно). А глянеш на неї – мажорка з мажорок, суцільна фірма з ніг до голови. Про модель мобілки мовчу – вона коштує кілька сотень у.о. Звісно, не шкодує грошей на розмови.
Нині вже ніхто не дивується з того, що сотові телефони мають навіть школярики, і не лише старшокласники (вони без них й кроку по школі не ступлять), а й учні молодших класів шукають одне одного на перерві, тримаючи «трубку» біля вуха. Якось почула на зупинці, як хлопчик читав однокласникові розв’язок задачі з математики: голосно, не поспішаючи, либонь, щоб той встиг записувати. А після всього почав розповідати про різні «приколи» у школі: хто у кого списував контрольну, як обдурили забудькувату вчительку історії, як Артем зірвав урок фізкультури… А днями була у поліклініці, де, зазвичай, тихо. Та цього разу її порушувала солідна пані, телефонуючи усім підряд: «Оце сиджу біля дверей кабінету терапевта…» І пішло-поїхало: перерахувала усі свої хвороби, результати аналізів, обстежень, називала різні ліки, якими користується і які їй щойно приписали. Хворі незадоволено позирали в її бік, але за балачками вона їх не помічала. Не думаю, що артеріальний тиск після такої атмосфери у хворих буде у нормі.
Не знаю як інші, а я вийшла із лікувального закладу із болем в голові. Від такого стільникового гармидеру і до інфаркту недалеко. І, головне, нікуди сховатися від нього – з усіх усюд він суне на нас. Невже треба приймати спеціальний указ, аби вгамувати пристрасті невігласів. Власне, жоден указ, навіть прийнятий на найвищому рівні, тут погоди не зробить, позаяк не можна циркулярами приструнити безсовісних, адже совість не у всіх є. Та все ж, як на мене, уроки, лекції з етики не завадили б нікому: може, щось повз вухо й пролетить, а щось таки й потрапить. Культура спілкування – це візитівка кожної людини. Якщо її нема – треба вчитися, а це робити ніколи не пізно.