Мамо-Птице, озовися!
Хоч як солодко пахнув сандал, хоч як довершено перевтілювався бог кохання Кама в чуттєву індійську мелодію, хоч як звабливо вигинали своє граціозне тіло танцівниці, однак, отак одразу, зайшовши до театру з холодного зимового надвір’я, складно уявити себе на берегах теплого Гангу. Та «Шякунтала» – прем’єрна вистава франківців – це постановка за мотивами давньоіндійського народного епосу, котрий, як і будь-який народний переказ, сприймається щиро й переконливо. І тому поволі, заполонений автентичною музикою, пахощами й орнаментами на сцені, потрапляєш у цілковитий полон яскравої індійської казки. Уже не таким дивним видається екзотичний кольоровий слон, що пливе по небу з індійським божеством на спині, а переливи дзвіночків, що домінують у музиці, магічно заворожують не тільки уяву, а й серце.
Особливість поеми «Шякунтала» та, що дійовими особами в ній є люди й боги, царі й святенники, брахмани й мудреці. І, якщо правильний висновок я зробила, то він дуже відрадний: Боги, як і люди, здатні помилятися, але й схильні брати відповідальність на себе за це частіше, аніж ми, грішні. Щоб зрозуміти цю тезу, варто нагадати нескладний сюжет: цар богів Індра занепокоївся, що мудрець і пустельник Вішвамітра «своїм подвижництвом спалив усі свої гріхи», то, мовляв, чи не замахнеться він на небеса, щоб посунути з трону самого царя богів. І щоб унеможливити святенництво мудреця, Індра посилає небесну танцівницю Менаку, аби та спокусила пустельника. Від їхньої пристрасті народжується донька, яку Менака не може забрати на небо. Немовля на березі річки охороняли птахи – «шякунти», – аж поки дівчинку не знайшов мудрець Канва, який і став їй за батька. Незвичайне небесно-земне створіння дістало таке ж незвичне ім’я – Шякунтала – Пташина.
Та яка ж доля очікувала на дівчину-крила? Така ж несподівана, яка буває тільки в казках. Цар земний Душянта якось на полюванні зустрічає загадкову й чарівну, мов німфа, Шякунталу. Він закохується в дівчину до безтями. Однак мудра Шякунтала ставить йому умову: вона стане йому дружиною, обвінчавшись. Закохані справді беруть шлюб за звичаями, які не потребують благословення батьків. За легендою «Магабгарати» – книги, у якій зібрано кодекс вищої духовності, честі, відчуття й розуміння світу, – Шякунтала народжує сина Бгарату, який за шість років стає красенем-велетнем. Цар Душянта мав би радіти такому спадкоємцеві, достойно оцінивши його розум, гідність, благочестивість і скромність, одначе, як це зазвичай буває, також передусім бачить у ньому свого суперника. Зустріч матері та її сина з царем драматична, але настільки ж і оптимістична, обнадійлива. Шякунтала – жінка, мати, дружина стає символом відданості у коханні й вірності – не нарікає на долю. Вона стишено-довірливим голосом тільки промовляє пророчі слова: «Батько має дивитися на сина, як на своє продовження на землі. Син – це образ батька в чистому дзеркалі озера мудрості… А чоловік має дивитися на матір свого сина, як на свою матір…» Хіба не близькі й не зрозумілі ці слова нам, хоч живемо ми через кілька тисячоліть після того, як їх уперше промовила героїня?
А тепер повернімося до богів. Індра, цар богів, не тільки спостерігає за негідними вчинками смертних на землі, він здатен виправити помилку й відновити справедливість. А тому з його веління й благословення відбувається коронація Бгарати, якого очікує славне майбутнє та мудре правління. От і казці кінець, а славній мудрості вінець.
Не відаю, чи так казали давньоіндійські оповідачі. Але достеменно відомо, що вперше за мотивами «Магабгарати» написав п’єсу Калідаса – найяскравіший драматург у санскритській літературі, про якого індійська традиція зберегла влучну характеристику: «З-поміж драматургів найперший – Калідаса, з-поміж драм Калідаси найперша – «Шякунтала». Переклали ж на українську Іван Франко, Гнат Хоткевич, Павло Ріттер.
Окреме слово про музику: переливи сітара (Олексій Кабанов), ритм табл-барабанів (Сергій Пучков), хор дзвіночків (Андрій Мороз) упродовж усієї вистави вели за собою мовби не вглиб тисячолітньої історії далекої країни, а до джерел таки нашої, праукраїнської мудрості, коли Мати була покровителькою роду, а ми «Дажбожі внуки – улюбленці богів! І боги свої десниці тримають на ралах наших», – принаймні так свідчить Велесова Книга.
Із праукраїнських запаморочливих народних переказів недаремно до нас дійшли чарівливі замовляння до сонячного казкового птаха на ймення Матір-Птиця. І оте нестримне сподівання дивних див і бажання відчути пристрасне кохання недаремно живе в кожній українській душі. Образно-метафорично це вдалося втілити на сцені Шякунталі (Лариса Руснак), мудрецеві Канві (Анатолій Помилуйко), цареві Душянті (Ярослав Гуревич). Давньоіндійські візерунки та орнаменти нерідко нагадували наш український безконечник, знайомий нам з візерунків на трипільських глечиках та пасхальних писанках. Усе магічне дійство відбувалося з веління режисера-чарівника Андрія Приходька. І було мало запаху сандалу…