Не щербатий гріш, а гарну книжку
Що читають, крім Гаррі Потерра сьогодні наші діти? Саме на це запитання і спробував відповісти Державний комітет телебачення і радіомовлення, зорганізувавши Всеукраїнську нараду редакторів друкованих періодичних видань для дітей і юнацтва та керівників видавництв дитячої літератури.
У своїй доповіді голова Держкомтелерадіо Іван Чиж зізнавався, що сьогодні питома вага дитячої періодики в інформаційному просторі України дуже незначна: всього 305 друкованих дитячих видань, тоді як загальна кількість зареєстрованих газет і журналів сягає 23 тисячі назв. Щось подібне відбувається нині і з дитячою літературою: з 9503 виданих 2005 року книг, тільки 538 адресовані дітям.
Справді, якщо ж врахувати мізерні тиражі більшості видань, і невеликі навіть таких знаних і шанованих дітворою журналів як «Країна знань», «Соняшник», «Барвінок», «Пізнайко», «Вулик», «Ліхтарик», то й виходить страшнувата, майже середньовічна картина: доступ до живої інформації про світ і час, в якому живуть, про історію і сьогодення мають небагато школярів і студентів.
Але все-таки, навіть не зважаючи на відсутність спонсорської підтримки і взагалі меценатської традиції, дитячі газети і журнали ще виходять і приходять до дітвори. На дітей починають працювати цілі комбінати на зразок редакційно-видавничого комплексу «Деснянська правда». А деякі, наприклад журнал «Соняшник», найцікавіші матеріали, як от серія оповідок «Наші церкви» Зірки Мензатюк, умудряються видати окремою книжкою (щоправда, сама редакція цього журналу може опинитися просто неба – «ВК» про це вже писав). Видавництво «Веселка», очолюване письменником Яремою Гояном, навпаки, розширює свої зв’язки з читачами, випускаючи у світ журнал. Це стосується таких цікавих газет як «Галицькі діти», яку видає у Львові письменниця Марія Людкевич, «Дзвіночок», який виходить при газеті «Буковинське віче» (редагує поетеса Віра Китайгородська), «Клас» із Чернігова (редактор Наталя Чусь), журнал художньої студії зі Львова «Арт-клас» (редактор Ольга Гуменюк) та ще доброго десятка інших часописів, які виходять в обласних і районних центрах, навіть у навчальних закладах, як от «Зеркало» ліцею №1 м. Свердловськ Луганської області, яку редагує вихованець цього навчального закладу Женя Устюжин.
Останній приклад свідчить на користь дитячої й молодіжної преси, бо коли видавати її беруться школярі й студенти, значить вона їм потрібна. Але особливо потрібна дітям сільським. На нараді йшлося й про необхідність нарощувати конкурентну спроможність дитячих видань, яка, як наголошували промовці, на жаль, залежить не тільки від талантів і зусиль творців дитячої періодики, а й від банального безгрошів’я. Тому, наповнені добротним змістом газети виходять невиразними і печальними, ніби надворі початок XIX, а не XXI століття.
І взагалі, про яку конкурентну здатність ми говоримо, коли у таких великих обласних центрах, як, скажімо, Вінниця чи Житомир узагалі не знайшлося дивака, який би взявся за видання дитячої газети чи журналу!
Думаю, має бути за це соромно передовсім місцевій владі, яка, представляючи державу, і сама не хоче дбати про підростаючу зміну, і скоробагатьків тамтешніх не привчає до благородної справи меценатства. І тим партіям і блокам, які дружними рядами вже посунули до парламентів усіх рівнів. Авжеж, замість того, щоб прикрашати своїми «біг-мордами» наше й без того сіре життя, та засмічувати під’їзди газетками, брудними від ще бруднішого компромату один на одного, «відстібніть» на дитячий журнал, видайте кольорову, чисту і чесну дитячу газету для малюків і підлітків того хутора, де ви за владу б’єтеся, а тому там нема жодного комп’ютера навіть у школі.
Про cкладну ситуацію із дитячою пресою свідчив кожен виступ на нараді. Однак, як не дивно, директори видань і видавництв, які, певно, вже звикли виживати самотужки, просили не так фінансової підтримки, як інформаційної. Адже через комерціалізацію ЗМІ, а отже й високі розцінки, їм недоступна реклама на радіо і телебаченні.
Як сказала редактор журналу «Соняшник», письменниця Леся Воронина, неувага до дитячих видань змушує їх часто самим «комерціалізуватися»: відмовлятися від виховання українських дітей в кращих традиціях народної педагогіки та національної ідеї. А почасти ставати дво-, а то й тримовними, долучивши до російської, ще й англійську мову. «Соняшник» на ці «поступки» русифікованому ринку не йде, як і славнозвісний «патріарх» дитячих журналів – «Барвінок». А його редактор Василь Воронович разом із колективом доклав героїчних зусиль, щоб україномовний «Барвінок» став улюбленим журналом дітей саме південно-східних, нібито російськомовних регіонів.
Таку націєтворчу політику сповідують більшість дитячих і юнацьких видань, хоча трапляються й такі, які просто віддзеркалюють життєплин міста і молодіжних тусовок, не заглиблюючись у проблеми, зокрема й мовні. Такі студентські інформаційно-розважальні газети, як правило, написано впереміш двома мовами, без турботи про жодну, не що інше як насправді відлуння посіяного колишнім президентом твердження, що національна ідея в Україні не спрацювала. А з другого боку – результат найбільшого досягнення української демократії – свободи слова.
Наступного року, як підкреслив у своїй доповіді на нараді Іван Чиж, комітет збирається при виконанні програми «Фінансова підтримка преси», на яку з бюджету виділено 500 тис. грн., і далі надавати пріоритети дитячим виданням. Хоча, що таке 500 тисяч гривень? То тільки в одній кишені вони здаються великими грішми. А коли їх розділити на тисячі простягнутих долонь, число яких подесятериться після роздержавлення преси, то поки що не ясно, кого можуть врятувати ті копійки.
Але ясно одне: в дитячу долоньку мусимо покласти не щербатий гріш, а мудру і красиву книжечку і ще цікавіший часопис, з якого б і наївний малюк, і недовірливий тінейджер, і скептичний студент отримали максимум чесної інформації про світ, і могли б порозмислити про своє, про дитяче.
Про це йшлося і у зверненні учасників наради до влади, до всіх, кому не байдуже майбутнє українського народу і держави.