Нестоличні люди
З доброго дива такої пори року я вже нікуди не поїхала б. Але наш головний редактор делікатно наполіг. Мовляв, у Бобринці на Кіровоградщині варто зустрітися зі школяркою Ольгою Алексеєнко, яка перемогла в радіогрі «Чорним по білому». Та й набратися вражень про українську провінцію. Бобринець – райцентр за 54 км від Кіровограда. Тут жили й працювали Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий.
Непровінційна школа Розповім по порядку, як було.
У стареньких плацкартних вагонах їздила давно, а інших до Кіровограда з Києва і не буває. Та й то причіпні до потяга Київ-Одеса. Бобринецькі згодом сказали, що до столиці зручніше автобусом добиратися.
Поволеньки до Кіровограда їхала: з 14-ої 45 до 4-ої 43 хвилини наступного дня. За цей час і вола можна з’їсти.
Хоч я лиш Ольгу попередила про приїзд, а почали клопотатися про мене її мама, бабуся, вчителька української мови і класний керівник Тетяна Андріївна Чернешенко. Вона зустріла мене в Кіровограді, й на авто (це вже потурбувалася директор школи Тетяна Пилипівна Борисова) привезла до Бобринця.
Докладно описую ці буденні моменти, аби показати, як звичайні люди вдячні за увагу.
Ольга Алексеєнко – шестикласниця, переможниця радіоконкурсу, за яким стежить і наша газета. До речі, останнім часом усе більше молоді перемагає на різних змаганнях зі знання української мови. Добрий знак: щось та зрушилося до кращого в нашому житті.
Як ішли по містечку, перехожі віталися зі мною, як у селі. Мені пояснили: знають, що приїде журналістка з Києва. «До нас, – казали в один голос, – зі столиці не приїздять ні під яким «соусом».
Мені не зовсім зручно було відчувати себе як не персоною, то подією. Скажу відразу: люди тут гостинні, щирі, з почуттям власної гідності. І це тішить.
Інтуїцію маю таку, що, переступаючи поріг школи, відразу відчуваю її «дух». Може, тому, що сама працювала вчителькою. Щойно зайшла до просторого вестибюлю відносно нової, з 1987 року, шкільної споруди, і вже знала: тут добре. Повна назва така: Бобринецька гімназія – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1.
Був якраз день Збройних сил України: дівчатка готували хлопцям подарунки й свято. Мене люб’язно прийняла Тетяна Пилипівна: розповіла про історію школи, яка веде «родовід» від прогімназії 1874 року. Особливо шанують тут свого земляка Василя Сухомлинського. Познайомила директор із кількома вчителями. Їх у педколективі 56, серед них 19 мають звання «вчитель-методист», 6 – «старший учитель», біолог Любов Семенівна Пайол – Заслужений учитель України.
Про вчителів можна судити по світлих обличчях учнів. А вони часто перемагають на районних, обласних олімпіадах, інших конкурсах-змаганнях. Головне, тут плекають любов до пізнання.
Я побувала на деяких уроках. Та й атмосфера на перервах багато про що мовить. 730 учнів – клопіт чималий. А було ще більше. У Бобринці – чотири школи, різного наповнення і різних ступенів.
Відвідала музей Бойової слави: вони по всіх школах дуже подібні – «зарадянщені», хоч тут намагалися подати місцевий матеріал і «українізувати» його. Уперше зустріла у школі музейну кімнату «Слово про жінку». Добре обладнаний спортзал, який показали з особливою гордістю, як і два комп’ютерні класи.
Оля прийшла з мамою, Людмилою Олександрівною. Вона – голова батьківського комітету, і до «хлопчачого» свята допомагала шестикласницям.
Діти незалежності
Портрет Олі: круглі допитливі очі, дві тугі русяві коси. Пізніше її мама розповість мені про те, що дівчинці довелося зі складним переломом руки довго пролежати на лікарняному ліжку. І її чудове волосся тоді збилося, як повсть – його мали остригти. А дідусь заповзявся, і волосинка за волосинкою розплутав ковтун, порятував онуччині коси.
Оля – сучасна дитина (при «мобілці», що більше батькам потрібна), вдумлива і весела. Слухняна. Каже: «Мені батьки поганого не бажають, тому їх слухаю». Любить свого 8-річного братика Дмитра. Її не обтяжує, що змалку опікується ним як старша. Я бачила цього хлопчика з так само вдумливими очима, допитливого і жвавого. І помітила, як тягнеться він до батька, що сповнений любові й відповідальності за дітей. Звичайні речі, та чомусь не в усіх сім’ях нині так є.
У Олі дуже гарна природна мова і гарна вимова. Не дивно: вся родина розмовляє рідною мовою, досить чистою. Дівчинці подобаються уроки англійської, математика, географія. У класі люблять, коли Оля зачитує вголос свої твори. «І як вони в тебе так виходять, як ти знаєш, про що писати?» – запитують її. А ще Олю часто запрошують бути ведучою на святах: вона гарно тримається на сцені.
Бабуся Раїса Василівна, лікар-дерматолог: «Якось ішли ми з Олею, а навколо нападало яскраво-жовте листя. Вона тільки зітхнула: «Така краса, а всі біжать у справах і ніхто її не бачить...»
Оля й вірші пише (тільки мамі показувала), веде щоденник. А читати любить Володимира Винниченка, Віктора Близнеця. Каже, що їхня проза добре передає переживання її ровесників.
Тетяна Андріївна: «Оля – дуже вразлива дівчинка, не байдужа до чужої біди. Має вроджене чуття мови і наполегливо працює над собою». Учителька вважає: справжнє багатство школи – її талановиті учні. І вона працює з ними радісно й натхненно.
Щодо свого майбутнього, Оля ще не має конкретних планів. Вона – переможниця Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика минулого року (на рівні області) і зайняла на ньому ж І місце цьогоріч у районі. Раніше вона займалася бальними танцями, а тепер не має на них часу і шкодує. Свій клас дуже любить: у ньому порівно дівчаток і хлопчиків – по 14, і всі дуже дружні.
Мріє побачити Київ. Була в Кіровограді, Світловодську, Умані. Любить дивитися на річку, бо вона весь час змінюється. Улюблена пора – бабине літо.
Родинне коло
Показали мені центр Бобринця. Побачила будівлю старої фортеці (тепер тут поліклініка), старий парк із пам’ятником Іванові Карпенку-Карому. Не так давно його було розбито: гадали, що образ корифея вилито з металу. Нині пам’ятник відновлено. Показали й добротний цегляний будинок, який належав Бронштейнам. З цього роду походить відомий Лев Троцький. Розповіли, що до війни в Бобринці процвітала торгівля, було чимало євреїв, однак фашисти майже всіх їх знищили...
Як нині живеться в Бобринці? Звісно, люди звикли покладатися на самих себе. Та платники податків сподіваються хоч на якісь добрі зміни, принаймні, щодо сприяння малому бізнесові. Ініціатива тут і досі «наказуєма».
Розпитати про це збиралася в Ольжиного тата, Павла Валерійовича. Він – дрібний підприємець, виготовляє декоративні паркани. І така нагода випала.
За родинним столом зібралося три покоління. Відчутно було, що в тісному колі тут гуртуються часто. Сімейна підтримка дуже багато важить, особливо у провінції. Керувала застіллям Ольжина бабуся, Раїса Василівна. Вона пенсіонерка, ще працює. Звісно, платня маленька, вже й на ліки чимало треба витрачати. Та коли вона надумається піти на заслужений відпочинок, чи буде ким її, досвідчену лікарку, єдиного дерматолога в районі, замінити?
Як водиться в українців, стіл угинався від страв. Та за застіллям ішлося про серйозне: про можливості й перспективи. Чи вистачить у родини коштів вивчити обох дітей? А коли й вивчаться, чи матимуть відповідну роботу? Мама Ольжина за фахом медсестра, та змушена підпрацьовувати на базарі. Як держава подбає про збільшення робочих місць поза столицею? Не вся Україна перебереться до Києва. У Бобринці був чималий маслозавод, дві цегельні, гранітний кар’єр, райоб’єднання «Сільгосптехніка». Фактично все розтягнуто-знищено. Що далі? І добрі люди не раз зронили риторичне запитання: мовляв, що ж там думає Київ про нас, нестоличних?
...Ось так і поверталася – з настроєм, як мовив поет, «з журбою радість обнялася».
До речі. На вокзалі в Кіровограді поряд зі мною в залі очікування опинилися дівчинка. Привернуло увагу: вона записувала щось до зошита і закреслювала окремі слова. Познайомилися. Восьмикласниця Вікторія, як з’ясувалося, писала... вірша про «прощання з Україною». Вона з мамою виїздили в Підмосков’я до рідні на постійне проживання. На рідній землі мама не знаходить роботи. Віта здивувала мене цитатами з Шевченка, якого дуже любить, самостійним мисленням і своїми віршами. Невже Україна продовжує втрачати вже нове, «незалежницьке» покоління?