Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
За кілька кроків від гроту Матерманія – славнозвісна Арка натурале, тобто Природна арка. Колись це була скеля, що піднімалася на 200 метрів над рівнем моря. Але з дороги, видлубаній поряд людьми в давнину, моря не було видно. Ось Природа і вирішила вирвати посередині скелі чималий шмат і явити людям морську і небесну красу в кам’яному оздобленні. Тож і стоїть на віа Матерманія це гігантське люстро, у яке дивляться й дивляться люди. І надивитися не можуть…
Дослідники ж свідчать, що колись ця скеля була склепінням підземної печери, яка зруйнувалася, але лишився отой отвір з двома бічними підпорами. Та навряд чи Михайло Коцюбинський пристав би до цієї, надто прозаїчної версії творення Арки. Інакше його б так часто не бачили коло неї в товаристві капрійських приятелів. Надто тоді, коли над островом володарює його ясновельможність Місяць. Зачаровано вдивлявся митець у те дзеркало, де вже не море і небо голубіли, як удень, а творилася казка наяву – м’які вишневі хвилі огорталися місячним мереживом, що переливалося, мінилося і манило. Ось саме тут якраз підходить тичинівське: «мов золото – поколото горить, тремтить ріка, як музика». Але в Коцюбинського – не гірше: «Коли зійшов місяць, море простелило до нього золотий килим, а пальми замахали своїми віялами, наче кричали «осанна!»
Але якщо я, також теплого червневого вечора, зміг побачити забавки місяця в оздобленні Арки натурале, то інший маршрут Михайла Коцюбинського під час повні мені виявився не до снаги. Річ у тім, що вечірніх екскурсій нині не водять, а наймати в когось човна… Одне слово, тепер на Капрі ввечері приїжджим пропонують інші розваги. А жаль, що не можемо чинити нині так, як Коцюбинський влітку 1910-го! Ось що пише він своїй Вірунечці: «Їздимо разом на море – од години 4 до 11 ночі. Тепер місячні ночі, на морі чудесно. Беремо з собою обід і обідаємо на скелях. Саме тепер світиться море, особливо там, де темна вода. Заїдеш в печеру, змішаєш воду, а вона аж горить, вогні так і скачуть (ну, як не позаздрити! – О.Б.), зачерпнеш в долоню води і повну жменю маєш вогню».
Невипадково осягненню таїни місячної ночі він так багато уваги приділяє не лише у своїх листах із Капрі, а й у неперевершених зарисовках із записної книжки під номером VI (нотатки тут зроблено впродовж 1909 – 1910 рр. під час перебування на Капрі й Гуцульщині). Бо невдовзі ці рядки, ретельно оброблені й оздоблені, немов коштовне каміння, органічно вплетуться в один із шедеврів пізнього Коцюбинського – новелу «Сон»: «Ми були вдвох. Місяць висів над морем. Далекі скелі ближчими стали. Фіолетові зморшки лягли на їх обличчя, і якась тепла, материна турбота нахилила скелі над морем. Якась добрість з’єднала берег і море, згода і смуток. І поволі, поки ріс місяць і блід, росли скелі і блідли. Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворились у білий мармур, одяглися в різьбу, і встав перед нами острів із моря – весь як міланський собор. А місяць вимостив дорогу до нього.
Наші весла тихо плескали у морі. З-під них скакали вогні. Дрібні, маленькі, зелені, як блищаки у петрівчані ночі. Ми зумисне направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні. Здавалось, що весла вигрібали із моря скриті в ньому скарби. Вона розщібнула рукав, закасала аж до плечей і встромила у воду руку, блакитну в місячнім сяйві!
– Дивіться! – гукала і випускала з-під пальців веселі вогні, що зараз гасли.
– Тепер ми, як боги – сміялась. – Кричіть: «Хай буде світ!»
– Хай буде світ! – повторював я за нею і теж занурював руку».
Певно, не раз Коцюбинський із капрійськими знайомими оминав на човні три чудернацькі скелі, що виринають із моря неподалік Арки натурале і Пунта Трагара. Це Фаральоні, тобто високі морські скелі, одна із візитівок Капрі. У середньому Фаральоне ді Меццо (81 метр заввишки) є чималий отвір, через який можна пропливти на човні. Чи не сюди герой і героїня «Сну» спрямовували місячної ночі свій човен? Адже тут – завжди тіні, а в тінях з-під весел ясніше горять вогні. Найвищий Фаральоне (109 метрів), що його йменують Стелла або ді Терра, пов’язаний з островом вузьким кам’яним перешийком, немов рукою. Третій камінь відділено від Меццо протокою, і має він назву Фаральоне ді Фуорі (або Скополо) – 104 метри заввишки. Саме на його зморшкуватому тілі, найвіддаленішому від острова, віддавна оселилися ящірки особливого виду, єдиного в світі. Науковою латиною він звучить як Podarcis Sicula coerulea, а зазвичай – Блакитна ящірка з Фаральоні.
А інакшою вона і не могла бути, адже навколо неї, окрім сірого каменю, – лише блакитні море і небо. Тож не можна ж бути тут зеленкуватою. Таких її родичок на острові повсюдно побачите скрізь – від гладкої бруківки П’яцетти до дубового лісу коло Природної арки. Вони стали одними з основних «дійових осіб» під час моєї відеозйомки природи Капрі. Михайло Коцюбинський не просто їх описує у «Сні», а й наділяє магічним єством: «Ящірки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпечені скелі двигтіли, здавалось, од їх безупинних хвилястих рухів… Видко, як під тоненькою шкуркою збоку калатає серце. Але тільки тінь впала або шеберхнуло щось – вже вона зникла у непомітній шпарці, наче влізла просто у камінь. Не знаю, хто з нас назвав ящірку душею каміння, живчиком, що вічно б’ється в важкій і нерухомій масі».
Хоч би яким зеленим раєм не здавався острів Капрі, але й тут часом почуваєшся відірваним від землі-материзни. Відчуття це хай ненав’язливе і мимовільне, але, мабуть, людині, звиклій до широчини материка, дещо незатишно на надто малому клаптику землі. Мені відомий цей стан, адже впродовж шести років у дитинстві жив, звісно, не на Капрі, а на острові у протилежному кінці світу – Сахаліні. На Капрі – скелі і море, на Сахаліні – сопки і море. Серед дітей із завербованих з України сімей (таких у нас було більш як половина селища) найпереконливішим аргументом у дитячих суперечках-вихваляннях був такий: «А ми скоро повертаємося на материк!» І такою мрією тоді, на початку шістдесятих, тут був окрилений чи не кожен. Тобто острівне життя – неначе тимчасовий прихисток птаха, який, перепочивши тут, продовжить свій омріяний лет у вирій.
Коцюбинському ж, хай і скупаному у красі Капрі, завжди ввижалася Україна. Максим Горький у нарисі «М.М.Коцюбинський» по його смерті згадує: «Він особливо ніжно любив свою Україну і часто відчував запах чебрецю там, де його не було. А якось, побачивши під білою стіною рибальського будинку блідо-рожеві мальви, – весь засяяв усмішкою і, скинувши капелюх, сказав до квітів:
– Здоровенькі були! Як живеться на чужині?
Зніяковів і пожартував:
– Знаєте – трохи сентиментальним роблюсь. Але ж і ви, думаю, нерідко зітхаєте за білою березою, якою вас шмагали, бувало? Е, всі люди – люди, а хто не людина, хай буде тому соромно!»
Це, певно, було відповіддю тим капрійським знайомим, котрі, згадує київський художник Микола Прахов, злегка підсміювалися з того, що Коцюбинський, живучи в Італії, марить про Україну. Річ у тім, пише Прахов, що переважно мешканці великих міст, які звикли до запаху книг і друкарської фарби, до непорушної одноманітності міста, не відчували так глибоко природи, що оточувала їх, як відчував Коцюбинський. А він міг щиро розчулюватися, бачачи квіточку, що чимсь нагадувала улюблену батьківщину. Якось після прогулянки Прахова і Коцюбинського до монастирських руїн, порослих по пояс травами, письменник сказав: «Тепер я розумію, чого мені скрізь на Капрі чується якийсь рідний запах, – це рута. Тільки в нас вона росте маленькими кущиками, а тут, на чужині, в теплі он як розрослась».
Що й казати, – усі добре знані нами в Україні трави і квіти тут просто гігантські. Приміром, можете побачити не тоненькі бадилинки сивого полину, як у нас, а цілі кущі із товстими, наче в смородини, стеблами. Красоля тут в’ється не в палісадниках, а поміж прибережних скель. А, наприклад, фуксія, що в горщиках стоїть на підвіконнях українських домівок, тут не лише кущеподібна, а й на клумбах дає ягоди – темно-червоні, схожі на сливу. Коцюбинський навіть великий лист до дружини присвятив опису місцевої флори, на якій добре знався. Але хвилювали його не так екзотичні квіти, як знані з дитинства. Якось він признався Глібові Лазаревському, юристові й літератору: «А знаєте, там, на півдні, в Італії, побачив я нашу звичайнісіньку українську вербу – зрадів їй, як рідній». І справді: на півдні острова, на схилах, що спускаються до Маріна Піккола – джерело прісної води, обрамлене густолистими плакучими вербами. У листі до дружини за 25 січня 1912 р. він нестримно вигукує: «У нас весь час тепло (бачив яблуню у цвіту!)»
А якось, повернувшись із уже знайомої нам подорожі до Arco Naturale, Коцюбинський сів стомлено в крісло і каже Горькому (цитуємо спогади його): «Знаєте, там, по дорозі до Arco Naturale, стоїть хата точнісінько така, як у нас! І люди в ній наші: дідусь, такий старенький і мудрий, сидить на порозі з люлькою, і баба така ж, та ще й дівчина з карими очима – цілковита ілюзія. Тільки ось – гори, камінь, море! А то – все – і сонце – як у нас!
І починав тихенько говорити про долю батьківщини, про її майбутнє, про її людей, що він їх так любив…»