Чужий гараж став рідним домом

 Усі люди, як відомо, однаково щасливі, а нещасний – кожен по-своєму. Микола Григорович (з етичних міркувань його прізвища не називаю) не ображається на долю, бо вона все ж була прихильною до нього: закінчив Київський політехнічний інститут, закохався, одружився, виховує сина й доньку, отримав трикімнатну квартиру в Києві. Що, здавалося б, ще потрібно чоловікові для щастя?

Діти росли, і він з того тішився. Але батькова втіха поволі затьмарювалася сімейними суперечками, до яких спонукало безгрошів’я. На той час працював у «Ремторгобладнанні», але що то були за заробітки. Тому намагався якимось чином підробити: їздив у відрядження, на заробітки до Петербурга, шоферував у столиці у приватних фірмах. І водночас отримав ще одну вищу освіту – став фахівцем із патентознавства.

– На той час бізнес в Україні лише зароджувався, – розповідає. – Я довго придивлявся, як його започатковують інші, зважував усі нюанси, і врешті-решт спробував сам працювати на себе. Начебто на перших порах і непогано виходило.

Але усе, що заробляв, вкладав у розвиток підприємства, великих баришів не бачив, так – зводив кінці з кінцями. Та все ж надії не втрачав. А тим часом діти дорослішали, розраховували на більший сімейний бюджет, однак він не зростав. У сім’ї назрівала гроза, яка поступово переростала в бурю і навіть в ураган. Поступово сімейний човен так розхитала стихія, що він розколовся: на одній половині опинилися дружина з дітьми, на іншій – господар дому. Намагання щось налагодити, порозумітися і всім разом сісти за весла не дали позитивного результату. Як мовиться, у розбиту вазу води не наллєш – витече, і квіти у ній зав’януть. 1999 року розлучився з дружиною. Згідно з постановою суду дві кімнати дісталося матері з дітьми і одна – йому. Та ще й бізнес рухнув водночас. Одна біда теж, як відомо, не ходить Життя ворогів під одним дахом – не вельми приємна справа. То не туди став, то не туди поклав – і спалахують суперечки на голому місці. Зачастив дільничний, почалася тяганина по різних інстанціях, де мав оправдовуватися, писати пояснення. Дійшло до того, що забрав деякі речі й оселився у гаражі. Але час від часу навідувався до своєї законної кімнати. Тим часом оформив пенсію (Микола Григорович ще й чорнобилець).

– Улітку і просто неба жити можна, – веде далі. – Скупався у Дніпрі, їжу приготував на багатті, а вночі заднє сидіння авто краще, ніж розкладачка. Та з приходом осені у металевому гаражі зникав комфорт. Виручив друг – запропонував свій цегляний. Тепер він оселився там на весь рік: помешкання без вікон і з одними дверима стало для нього домівкою. Куховарить на електричній плитці та ще й як, має невеличкого холодильника.

– Але ж і помитися треба? – запитую.

– Я живу, як у тому анекдоті: «Де ви, куме, купаєтеся?» «У ставку». «А взимку?» «Та скільки тієї зими!». Насправді ж я миюся частіше – маю у Києві сестру, але і їй набридати не хочеться.

Трапилося те, чого не чекав Микола Григорович: одного дня йому повідомили, що він більше не проживає у своїй квартирі, бо його звідти виселили (виписали), квартиру швиденько приватизували – і чоловік опинився на вулиці – став бомжем. Почав стукати до різних чиновників, ходити по судах, звертався по допомогу до депутатів. До редакції Микола Григорович прийшов із купою паперів. Ні, не стільки скаржитися на свавілля чинного законодавства, скільки просто поділитися своїм горем. До речі, він давній і постійний читач «Вечірки», передплачує нашу газету з 1970 року. І нещодавно оформив передплату на наступний рік.

– Знаєте, який смачний борщ я готую, – знову повернувся до свого, – з квасолею, м’ясом – справжній український. У суботу, коли маю більше вільного часу, бо я ще й працюю черговим, варю одразу багато, щоб надовше вистачило. Маю для цього шестилітрову каструлю.

– Та він же все одно через кілька днів скисне! – дивуюся я.

– А у мене не скисає. Я розливаю його в лоточки і заморожую. Розігрію, коли маю їсти, – свіжий, наче сьогодні зварений. Такий борщ можна їсти два тижні. І юшка у мене виходить смачна.

Сумні очі його вмить спалахнули блиском. Він на якусь хвильку забув про свою невлаштованісь, і міг би розповідати й розповідати про наваристий борщ і домашню юшку. А чим ще втішити бідоласі себе. Наче й сім’ю мав, а залишився один на білому світі. З дітьми майже не спілкується, хіба що донька інколи зателефонує, аби забрав кореспонденцію. А віднедавна йому пишуть на поштову скриньку, там і «Вечірку» отримує. Не буде ж листоноша шукати адресата в гаражі.

Але Микола Григорович попри все не падає духом і не спився, як деякі, не збирає пляшки, не риється у контейнерах для сміття. «Розкошує» на звичайну пенсію та ще й якусь копійку і заробить, поки сил вистачає. Він дуже сподівається, що зуміє повернути незаконно відібраний дах над головою. Нині його справу передано до Верховного суду.