Зачарований, не розчаруйся!

Найперше враження: Віктор Ющенко цього разу був напрочуд органічним, самодостатнім і переконливим. Передовсім він зауважив, що соціальна спрямованість внутрішньої політики і надалі буде пріоритетом, а добробут громадян – основним завданням влади. Зарплатня працівників бюджетної сфери цьогоріч зросла на 57 відсотків. Президент сам, не чекаючи запитань із залу, повів мову про зростання оплати праці чиновникам усіх рангів. Цей крок хоч і цивілізований та своєчасний, однак мав неоднозначне реагування в суспільстві. Люди непокояться: чи здатен цей одноразовий захід перервати довготривалу тенденцію хабарництва й корупції у чиновницьких радах?

Щодо векторів зовнішньої політики. Звичайно, аж ніяк не міг президент обминути тему «газових переговорів» із Росією. Нарешті глава держави говорив про це спокійно, навіть без напруги в голосі. А висловлено було загалом доволі знайомі сентенції про раціональну економічну основу, на якій мають будуватися відносини із Росією, про прозору концепцію формування цін на газ. Вони, за словами президента, мають бути співмірні цінам у нашому регіоні. Тобто такими, які поширюються на Білорусь, Естонію, Молдову, Грузію. Наступний принцип, якого дотримуватиметься Україна, – обов’язкова етапність переходу до ринкових відносин, адже йдеться про мільярди коштів й про зміну механізмів, яка не має аналогів. Тож, Україна не опирається викликам ринку, а тільки хоче шанобливого до себе ставлення у контексті міжнародного права.

Бо якби справді Україна в односторонньому порядку порушувала укладені раніше й чинні угоди з Росією, то, як стверджують численні фахівці, з-поміж яких і зарубіжні, стокгольмський арбітражний суд не дав би жодного шансу Україні. Те, що це переломний момент у переосмисленні стосунків із північним сусідом, не викликає сумніву. Маємо надію, що команда президента гідно і професійно розв’яже проблему.

Переконана, що у тій частині прес-конференції, коли президент спілкувався з журналістами, він був не тільки щирим, а навіть дуже прихильним до представників мас-медіа, часто називав їхні зауваження справедливими. Відповідаючи на запитання колег, Ющенко намагався робити невеликий екскурс у той регіон, представник якого порушував ту чи ту проблему. От, скажімо, зайшла мова про чорнобильську зону. Президент риторично запитував, чому вона залишається закритою для журналістів? Чому дозвіл на відвідання доводиться брати ледь чи не через службу розвідки? А бабусі й дідусі, які там досі живуть, переводять своїх родичів, що навідуються, приміром, на могили рідних, через яри, бур’яни та байраки, обминаючи так звані блок-пости. Він навіть навів приклад, коли бабуся і дідусь, які мають опіку над двома своїми внуками, отакими таємними стежками приводять їх до своєї хати. Так і хочеться скрикнути вслід за президентом: ким же, як не цими людьми, має опікуватися адміністрація зони відчуження? Чому досі в головах цих чиновників домінують якісь примарні цінності, а не найперша з-поміж них – людина?
Те саме говорив глава держави, коли згадав про відвідини Криму й зокрема сільської медамбулаторії. Невже, допитувався президент, потрібна вказівка зі столиці, щоб місцева влада засипала перед входом до амбулаторії глибоку калюжу. Я не обійшов цю калабаню, розповідав він, а якби й хотів, то не мав змоги, адже треба було або лізти на благенький пліт, або дертися слизьким узбіччям. І от стоїть цей заклад посеред степу, на белебені, і щоб хоч деревинка до неї притулилася…

Далі Віктор Ющенко, гадаю, висловив визначальну тезу: віднині я буду формулювати висновки про побачене, оприлюднювати й обговорювати їх у суспільстві, а не констатувати те, що мені іноді намагаються представити як досягнення. Президент був задоволений і пишався собою, коли ялтинський журналіст дякував йому за те, що вперше цього року його земляки та й гості Криму не відчували дискомфорту від перекриття доріг у межах Великої Ялти, коли їхав глава держави. Сили-силенної міліції також не стягували до курортних міст. Президент пообіцяв, що він і надалі уникатиме зайвої помпезності. Це навіть викликало схвальні оплески у залі.

На цій досить оптимістичній ноті можна було б завершити свої нотатки. Зауважу тільки одне: дуже хочеться, аби президент і його команда ніколи не розчаровували не тільки журналістів, а й щонайменшого малюка. Адже його любов до України починається з теплої й ситої домівки, впорядкованої школи і, до речі, з образу президента, який, що обіцяє з екрана телевізора, те й виконує.