Манекен, і той милується
У Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка я потрапила до цеху, де шиють костюми для акторів, – і очі розбіглися. Вишукані сукні, сувої тканин, величезний стіл для розкрою – ніби подіум. І справді: молода акторка саме на ньому приміряла розкішну сукню і всі, причетні до обновки, прискіпливо оцінювали власну працю.
Від ...трусів до фрака
Тут працює дев’ятеро фахівців. Начальник цеху – Леонід Охріменко, майстер із пошиву чоловічих костюмів, заслужений працівник культури. Його заступниця – Галина Кремкова, яка давно заслужила високих відзнак за свою майстерність, відповідає за пошиття жіночого одягу. У театрі вона на своєму «посту» – 35 років.
Сюди, до цеху, потрапляють ескізи, які підготували до вистави художники. І кожен малюнок обговорюють на своєрідній нараді: костюми спершу «шиють» словесно. Скільки і якої тканини потрібно включно з підкладкою (художник дає зразки тканини до ескізу), які нитки, «блискавки», застібки, ґудзики тощо. Відтак складається калькуляція. Тоді беруть тканини зі складу (виписують за накладною) або купують, коли там бракує потрібної. І нарешті – викроюють за мірками конкретних акторки чи актора. Потім – примірки, уточнення деталей із режисером, художником та акторами. Непростий, бо творчий процес! Коли виріб готовий, підраховують усі витратні матеріали, а потім і вартість костюма, який передають до костюмерного цеху. Отож, і тут – облік і контроль.
Театральні костюми – це найчастіше зовсім не те, з чим зустрічаємося в повсякденні. Пригадую, як вразили мене фантастичні сукні у виставі франківців «Соло-мія». Один шлейф завдовжки три метри! Аби пошити його, довелося проситися до декораційного цеху – щоб розкластися як слід. У виставі – незвичні для нас за конструкцією японські кімоно. Здається, тут оживають найдивовижніші «одежки», які уявляла в дитинстві або й «шила» з паперу.
У цеху є різні лекала. Та немає стандартних рішень. Запитую:
– Ескіз ескізом. А як його втілити?
– Треба спати лягти і сон присниться, – ділиться Галина Степанівна. – Уранці встанеш і все знаєш.
– Буває, такий ескіз принесуть, що не відомо, як підійти до нього. І весь час думаєш над ним, – доповнює Леонід Михайлович. – На папері викроїш усе, покажеш художникові й далі працюєш.
Величезний досвід виручає. Шиють різний одяг: від... трусів до фраків. Навіть плащі й пальта.
– Художник має власне уявлення, а наше завдання – пошити костюми, як він їх «бачить» і «посадити» їх на акторів. Ми весь час радимося, як краще зробити, – веде далі Леонід Михайлович.
Ось як буває. Для вистави «Істерія» на Богдана Ступку шили костюм у Вороніна, бо художник не міг знайти відповідну фактуру тканини. А на партнера, Леся Задніпровського, – із тканини по 2 гривні 50 копійок за метр зробили чудову літню трійку. І на сцені вона чи не краще «грає», ніж витвір «фірми».
Загалом же, задоволені, що останнім часом вибір тканин чудовий, є всі потрібні матеріали на ескізи художників та задуми режисерів. А були часи, коли доводилося так «мудрувати», аби «з нічого» зробити «щось».
Творчість уживається з виробництвом
Тут люблять повторювати: «У нас не ательє». Багато ручної роботи. Тож швачки в цеху висококваліфіковані.
Ось написала слово «швачки» – і наче чую голос Леоніда Михайловича: «Не люблю, коли на наших майстринь так говорять. У нас же така тонка індивідуальна робота – ніяких повторів! Через те правильно сказати «майстер із виготовлення театральних костюмів».
Майстри свою роботу люблять саме за те, що вона нестандартна. «У нас хороші майстри, ми одне одного розуміємо з погляду. Коли пошиємо костюм, одягнемо на манекен – і всі милуємося», – зізнається Галина Степанівна. Вона прийшла в театральний цех після ательє. А Леонід Михайлович раніше працював на художньо-виробничому комбінаті.
– Я шукав таку роботу, щоб не була одноманітною, щоб був індивідуальний підхід, – каже він. – І в театрі ось уже понад 26 років. Не набридає!
Розпитую майстриню Наталю Холодову (вона за машинкою якраз працює), яка 11 років у цьому цеху. І їй подобається мати справу з новими підходами, новими тканинами. Вікторія Трей у цей час «прибиває» шви, потім прасує. Сучасні праски – інша річ. Бо стара, яку мені дали підняти, ой же важкуща! Цій молодій жінці подобається, що в цеху й індивідуальна, й колективна робота. «Ми постійно радимося, кожна ділиться своїм досвідом. І до уміння та вправності треба мати надзвичайне терпіння».
Галина Степанівна нахвалює:
– Тільки покажемо ескіз, а швачка вже знає, як пошити. У нас, як у добрих господарів, нічого з матеріалів не пропадає. Іноді буває: режисер викинув епізод, а костюм пошито. Його передають на склад: по змозі можуть використати в іншій виставі.
А які труднощі? – допитуюся. Мало місця. Тісно. Обіцяють нове приміщення: поряд із театром уже тривалий час будують відповідну споруду. І нові машини потрібні, щоб менше ручної праці. Бо робота напружена. Розписано графіки випуску спектаклю: творчість уживається з виробничим «конвеєром».
У пошивочному цеху пишаються, що всіх запрошують на прогон прем’єри. Отож, переглянувши стільки вистав, стали професійними поціновувачами!
Запам’яталися мені стоси викройок, рідкісні книжки з описами, як пошити камзол, комірці різних епох, маніжки, військові однострої, ряси і підрясники для священиків різних конфесій, корсети і криноліни. Зараз туди вставляють не китовий вус, а пластмасові конструкції. Який унікальний багатющий досвід мають за душею і в руках люди, які працюють у пошивочному цеху! А ось кому передати це багатство? Хто завтра запозичатиме цю любов до праці як до творчості? Не існує нині інституту наставництва. А шкода…