Сафарі в пісочниці
Є більш ніж реальною загроза, що для українського дитячого журналу «Соняшник», який відзначив своє п’ятнадцятиріччя, дні до Нового 2006 року стануть останніми у будинку № 37/14 по вулиці Бульварно-Кудрявській (Воровського). Хоч за редакційне помешкання без жодної затримки вносилася орендна плата впродовж восьми років, та, по всьому, разом із Дідом Морозом та Снігуронькою на порозі редакції з’явиться ще один персонаж, котрого можна побачити будь-якої пори року, – судовий виконавець.
І що йому легкий, як пір’їнка, папірець, на який покладена функція захисної греблі. Мова йде про відповідь, яку на другий лист народного депутата, голови «Просвіти» Павла Мовчана (до нього «Соняшник» звернувся по допомогу) надіслано за підписом начальника Головного управління комунальної власності міста Києва Ігоря Лисова. Її процитувала на прес-конференції редактор «Соняшника» Леся Воронина. У ній написано: «Враховуючи нагальну потребу дитячого журналу «Соняшник» у забезпеченні належним приміщенням, Київською міською державною адміністрацією буде проведена відповідна робота з пошуку придатних приміщень для розміщення журналу «Соняшник». І в разі їх виявлення у встановленому порядку вони будуть запропоновані для журналу «Соняшник». Але хто скаже, як довго триватиме «відповідна робота з пошуку»? Особливо, якщо вона завершиться «разом невиявлення» аж тоді, коли у будинку № 37/14 від «Соняшника» не залишиться й сліду.
Так само, як у будинку поліграфкомбінату «Україна» по вулиці Дегтярівській, 38-44 не лишилося й сліду після шикарного ремонту від перебування там з 1982 року всеукраїнських дитячих газет «Зірка» й «Перемена», де довгий час працювали автор цих рядків та її нинішня колега по «Вечірньому Києву» Валентина Брязгунова. Посилена атака на виселення наших редакцій розпочалася ще 1995 року і проілюстрована листом тодішнього директора поліграфкомбінату «Україна» до нинішнього директора видавництва «Преса України». Я процитую його майже повністю (хоч це й не є цікавим детективним чтивом), бо він пояснює, «хто кому ким доводиться» і чому виникло це питання. «На виконання наказу міністра фінансів України від 11.05.95 р. №77 приміщення 9, 10 і 11 поверхів редакційно-видавничого корпусу поліграфкомбінату «Україна» підлягають звільненню до 1 вересня 1995 року під розміщення управлінь Мінфіну. Редакції дитячих газет «Перемена» і «Зірка» знаходяться на дев’ятому поверсі, тому теж підлягають виселенню в той же строк.
Як відомо, ці два дитячі видання, протягом усієї своєї історії традиційно відносяться до видавництва, довіреного вам. Будучи до 1988 року в числі п’яти республіканських найбагатотиражніших газет і, природно, найприбутковішими, ці видання всі свої прибутки залишали для розвитку видавництва «Преса України».
Враховуючи обставини, що склалися, настійно просимо за найкоротший строк вирішити питання про розміщення редакцій газет «Перемена» і «Зірка» у спорудах видавництва «Преса України», тим більше, що до 1982 року ці редакції розміщувались у приміщеннях вашого видавництва. Надати вказаним редакціям інші приміщення поліграфкомбінат «Україна» не має можливості».
М’ячиком для гри у пінг-понг «Перемена» і «Зірка» була для двох великих державних підприємств – поліграфкомбінату «Україна» і видавництва «Преса України» – із 1995 по 2004 рік. Гра набрала гостроти, коли замість умовної однієї гривні для ЗМІ поліграфкомбінат «Україна» став вимагати від «Преси України» за орендовані для «Перемены» й «Зірки» приміщення плату як від комерційних структур. Борги за оренду для дитячих газет непомірно зростали. До них додавалися борги «Пресі України» за поліграфічні послуги, бо бюджетних коштів на дитячі видання виділялося все менше і надходили вони із значним запізненням. Ця гра переросла у сафарі в пісочниці, де учасниками полювання було дуже багато державних мужів. Закінчилося все тим, що 1 березня 2004 року «Зірку» й «Перемену» викинув на вулицю поліграфкомбінат «Україна», а 30 червня було останнім днем перебування дитячих редакцій у «Пресі України», яка до 1988 року отримувала від цих газет дуже значні прибутки. Однак видавництво виключило ці видання зі свого штатного розкладу як збитковий підрозділ і скоротило. Не врятували дитячі газети ні численні звертання до усіх високопосадовців, ні публікації у ЗМІ, ні постійні клопотання голови Національної спілки журналістів України Ігоря Лубченка.
Зате «Зірка» й «Перемена» наприкінці свого існування отримали два дуже цікавих листи з Держкомтелерадіо України. Обидва надіслані в останні дні березня на адресу Дегтярівська, 38-44, звідки редакції були виселені ще 1 березня. У першому посланні голова Комітету Іван Чиж повідомляв, що його відомство готове здійснити перереєстрацію наших видань (хоч у нас вже не було для цього юридичної адреси, не знайшлося співзасновника «із майновими зобов’язаннями»). А заступник голови Комітету В.Петренко нагадував: «Держкомтелерадіо України, як правонаступник вищезазначених органів, не одержав протягом 2003 року та 1 кварталу 2004 року жодного контрольного примірника газет «Зірка» і «Перемена», що є порушенням ст.33 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Правонаступник, який не знав, де в цей час знаходяться вже безпритульні дитячі газети, одна з яких проіснувала понад 81 рік, а друга так і не зустріла своє вісімдесятиріччя.
Сафарі ж у пісочниці, де державні мужі якщо не самі полюють, то потурають іншим завзятим мисливцям – комерційним структурам, – продовжується. Число здобичі і тих, хто має нею стати, розширюється: дитячі видання, дитячі бібліотеки й книгарні… А скільки ще всього дитячого перестало існувати за часи незалежної України і під чиїм саме державним керівництвом на різних рівнях? Статистику про це на згаданій прес-конференції запропонувала зібрати й впорядкувати головний редактор газети «Слово просвіти» Любов Голота. Дуже не хотілося б, щоб складовою цієї статистики став і дитячий журнал «Соняшник» – яскравий, змістовний. Нішу ж всеукраїнських дитячих газет «Зірка» і «Перемена», юні читачі яких були особистостями, здатними осмислювати і сьогодення, й історію, і майбутнє, так ніхто й не зайняв.