Гарячі точки холодної війни

Високодостойна українська урядова делегація знову повернулася з Москви ні з чим. Зате з гордо піднятою головою. Попри те, що за десять днів спливає термін ультиматуму російського «Газпрому». Холодна дипломатична «газова війна» може перейти у холодну практичну. І юридичну.

Відомі юристи, фахівці з міжнародного права, стверджують, що чинність підписаних раніше російсько-українських газових угод не поставить під сумнів жоден із незалежних судів. Це тішить сподівання наших державних мужів. Засмучує лише пам’ять, спогади про історію наших взаємин та нинішня поведінка російських поводирів. Москва ж бо теж визнає чинність угод, але вперто розповідає нам про ринок. Чи поспішатиме Кремль виконувати рішення міжнародних судів? Якщо й так, то ми все одно мерзнутимемо без газу під час усієї цієї процесуальної тяганини.

Про ринок по-московськи. Він має загадкові правила. Голова Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко вважає, що на початку «війни» Москва виторговувала собі політичні цілі, а коли вже зрозуміла, що цього не вдасться, то прагне бодай економічного виграшу – високої ціни на газ чи права власності на українські труби й газосховища. Фесенка дивують «ринкові» правила Москви: Україна має платити вдвічі більше, ніж Грузія чи країни Прибалтики. У такому ціноутворенні політолог вбачає політику: Москва ще не встигла заспокоїтись після поразки на українських виборах, а її західні кордони вже обповила Співдружність демократичного вибору (СДВ). Отож усім, хто зібрався на форум – підвищити ціни! А Києву – найбільше, бо тут члени СДВ засідали. Відомий економіст Олександр Розенфельд вважає, що це таки ринок, бо на ньому ціну визначають «переговори без примусу». «На Бессарабці за букет квітів у вас правитимуть 25 гривень, а в мене – 30, бо я буду при краватці та із золотими окулярами», – Розенфельд, вочевидь, захищав Путіна, який нещодавно теж позаздрив виручці за «Криворіжсталь», європейській фінансовій допомозі Україні, як квітникар на базарі золотим окулярам. Але Фесенко не погоджується з Розенфельдом, бо в газових торгах таки вбачає примус. Навіть шантаж за трубу. У Білорусі її виманили, тож і ціни залишилися попередніми. Державам без труб хоч і підвищили ціни, але вдвічі менше, ніж газотранспортній Україні.

Директор Інституту інтеграції та розвитку Дмитро Видрін пропонує Росії ліквідувати всіх посередників, що «сидять» на трубі, а на цю ж суму, що вони з’їдають, підвищити ціну. І Україна платитиме, можливо, стільки ж, як досі. Якщо, звісно, Росія думає про економіку, а не про політику чи геополітику.

А тут є політика. Зокрема й кадрова. Фесенко вважає, що Москві не подобається навіть наш міністр закордонних справ. Бо, бачте, пронатовський, проєвропейський та ще й лідер Руху! Ще більше недолюблюють у Кремлі главу українського «Нафтогазу». Мало того, що головує в Конгресі українських націоналістів, який вважає себе спадкоємцем бандерівського крила ОУН, та пан Івченко ще й до Москви приїхав з перекладачем! Такої «неповаги» зроду «старший брат» не бачив. Директор Інституту стратегічної політики Андрій Мішин згадав: «Пам’ятаєте, як Єльцин зустрічав Кучму? Як секретар обкому директора периферійного заводу. Уже зранку, після доби гостювання, виходили, той обіймав його і всіх попереджав: «Хто Льоню троне, то!...» Путін теж: як тільки став президентом, то йому відразу не сподобалося, що Кучма захотів бути з ним рівним».

У Росії завжди «кадри вирішували все». А тут мало того, що Президент України «хоче бути рівним», то ще й хтось там із дрібніших чиновників… вимагає перекладу «чужого язика». Навіть коли про «рідний» газ розмова!

Росії підіграє й наша опозиція. Он у парламенті вже збирають підписи за відставку і Єханурова, і Тарасюка. Один із опозиціонерів позавчора на телеекранах потирав руки: мовляв, недовго й Ющенкові залишиться, коли всі заводи, що працюють завдяки російському газу, зупиняться. «Збитки, яких найближчим часом можуть зазнати українські олігархи від цікавого нафто-газового демаршу Росії спонукають їх до політичних дій, спрямованих на усунення небажаного для кремлівської номенклатури Ющенка», – вважає представниця «Громадського спротиву» Ірина Гринкевич. Вона послалася на заяви кількох відомих політиків, зокрема Тараса Чорновола, Адама Мартинюка та інших, які останнім часом заговорили про юридичні можливості перегляду рішення Верховного суду про скасування результатів другого туру президентських виборів. На це почали натякати й юристи, що рік тому брали участь у судовому процесі на боці Ющенка, а нині представляють інтереси підприємств і організацій, контрольованих вітчизняним олігархом і зятем Кучми Віктором Пінчуком. «Саме вони знають усі тонкощі та нюанси ухвалення рішення Верховного суду. Ці знання, а також необмеженість фінансових ресурсів, корумпованість судів, невдоволеність пересічних споживачів газу, інтереси Росії тощо можуть спонукати опозицію та її олігархів до судової контрреволюції», – попереджає Гринкевич. У це не вірить керівник Інституту національної стратегії Станіслав Бєлковський. Він каже, що газова криза… вигідна Ющенку. «Нації завжди згуртовують серйозні загрози, особливо зовнішні: у Ющенка є шанс мобілізувати свій електорат», – вважає Бєлковський. Фесенко з цим не погоджується, бо «російськомовний електорат покладе вину не на Росію, а на помаранчеву владу».

Заспокоює всіх Віктор Лисицький, екс-урядовий секретар Кабміну. «У Росії погана пам’ять», – каже він. На початку 90-х років Росія проводила таку ж газову політику щодо країн Прибалтики, тож «прибалти побігли на Захід швидше, ніж самі хотіли». Виходить, Росія штовхає туди ж Україну. Що ж, вибір робити нам.