70 років – ціле життя

Історія шкіл – це життєпис кожного з нас, навіть якщо рідна школа десь далеко. У цьому я вкотре переконалася, побувавши на 70-річному ювілеї 72-ї середньої школи у Святошинському районі. І хоча до нинішньої будівлі вчителі й учні переселилися 1977-го, розпочалася її довга й почесна дорога ще 1935-го. Просто вулиця Феодори Пушиної опинилася у мікрорайоні новобудов, і дітей поменшало.

Галина Петрівна Мулявко (тоді – Допіро), котра невдовзі відзначатиме півсторіччя в освіті, очолювала школу сім років – два ще у старому приміщенні. Цій школі віддала 46 років. Раніше випускниця Держуніверситету імені Т.Г.Шевченка, як і всі однокурсники, три роки працювала сільською вчителькою на Кіровоградщині. Від початку 1960-х і донині Галина Петрівна викладає історію. Лише два роки тому облишила класне керівництво. Тепло відгукується про сімох колег, котрі працюють тут із 1977-го, схвально – про нинішню молоду директорку Лілію Гунько.

Після того як школярі проспівали в актовій залі гімн школи, заступниця голови Святошинської райдержадміністрації Наталя Пазенко вручила Галині Петрівні Подяку Київського міського голови Олександра Омельченка.

Свято було камерним і навіть родинним. Воно й зрозуміло: тут 154 дітей і 36 онуків колишніх випускників, котрих навчають сім учителів – теж колишні випускники. Після коротенького офіціозу (заступники голови РДА, депутати райради Ольга Лопушанська і Сергій Назаренко вручили телевізор, а Наталя Пазенко – музичний центр і кілька Подяк від голови району), учні довели, що недарма у їхній школі хореографію викладають майже як навчальну дисципліну, а роботою хору й вокально-інструментального ансамблю опікується Фонд соціальної адаптації дітей та молоді «Благодар». Діти співали, читали вірші й розповідали про найяскравіші сторінки історії 72-ї. Як 1938-го й 1939-го вона стала рідною домівкою для осиротілих дітей із республіканської Іспанії, як пишалися нею і район, і місто, бо вміщувала 650 учнів. Сотні їх наклали життям, захищаючи Вітчизну.

Повоєнної історії школи могло б і не бути. Перед самісінькою окупацією Києва радянське командування наказало молодому льотчику Григорію Шупику знищити школу. Чи то не впорався колишній учень 72-ї із завданням, чи то рука не здійнялася, але жоден снаряд не влучив, і 1943-го навчання відродилося.

Тодішні випускниці Зоя Варфоломеєва та Людмила Гунько розповіли про домашні завдання, виконані на шматках пожовклих довоєнних газет, про одвічну мрію вдосталь поїсти хліба.

Свято не вдалося б таким гарним, якби не ошатна актова зала, на ремонт якої районна влада й депутати всіх рівнів виклали торік чималі кошти. Нема тут і кадрової проблеми – ситуацію рятують пенсіонери і студенти-старшокурсники. Директор нового покоління Лілія Гунько тяжіє до всього нового, й тут із дев’ятого класу поглиблено вивчають правознавство («Практичне право»), а з першого до дев’ятого – курс «Етика», який створила й успішно захистила у Київському педагогічному університеті імені Бориса Грінченка як нову програму шкільний психолог Інна Ярошенко. Подобається малюкам та їхнім батькам комплексна програма розвитку дитини «Росток».

Як і кожна школа, 72-а пишається випускниками, серед яких є і льотчики, і знані далеко за межами нашої країни професори, і спортсмени, і актори. Начальник районного управління освіти Галина Терпиловська каже, що у школи-ювіляра справи йдуть добре.