Як я заробляв на гітару
Більшість підлітків працювати хочуть, але знайти роботу нині складно, а ті, хто все-таки влаштувалися, працюють дистриб’юторами, кур’єрами, розповсюджувачами – це найдоступніший вид зайнятості. А загалом, одного бажання працювати мало, важливо розвивати свої здібності і бути людиною цілеспрямованою.
За даними анкетування, проведеного в Києві, близько 25 відсотків одинадцятикласників працюють, більшості з них допомогли знайти роботу батьки чи друзі приблизно за три дні. Близько 5-10 відсотків десятикласників також працюють, однак роботу їм знайшли вже за тиждень. Близько 3-5 відсотків дев’ятикласників допомогли їм працевлаштуватися приблизно за місяць. Велика кількість учнів 9-10 класів шукали роботу протягом тижня, але так і не змогли її знайти. Як бачимо, дані анкетування не дуже втішні, тому що підлітків на роботі не так вже й багато, а ті, хто влаштувалися, завдячують батькам чи знайомим.
Особисто я ще після дев’ятого класу хотів при-дбати собі електрогітару і вирішив влітку попрацювати. Як і всі однолітки, звернувся до рідних, щоб вони допомогли мені влаштуватися на роботу. Дідусь сказав тоді, що таких малих ніде не беруть. А мама швидко знайшла вакансію на невеликому підприємстві неподалік нашого дому. Там мене відразу просто завалили «чорною» роботою: вигрібати і виносити сміття тощо. Я цього не злякався, але не був готовий до такого оточення. Спілкувалися зі мною хоча й спокійно, але з великою кількістю нецензурних слів. Мене це просто вразило і тому через декілька днів вирішив звільнитися. А от після десятого класу мама не змогла мені допомогти. Знайшла роботу бабуся: її давній знайомий виявився співвласником підприємства з виготовлення печива. Мене це зацікавило і я з радістю пропрацював там місяць. До речі, на заводі був дуже суворий графік роботи і погодинна оплата. Деякі з моїх однокласників також працювали влітку. Один на ландшафтних роботах у приватного підприємця, другий – у батька в магазині, ще один – на заводі муляжів. Мої однолітки часто влаштовуються на підсобні роботи на будівництві або прибиральниками у великих будинках.
Навіщо ж нам, старшокласникам, робота? Передусім – це незалежність, адже ми всі залежимо від батьків та їхньої зарплати, а також самореалізація (виявлення і застосування своїх здібностей і можливостей), досвід (щоб в дорослому житті мати якусь практику), спілкування з дорослими (тобто на рівних, як з колегами), отримання інформації про роботу (не просто прочитати буклет, а відчути на собі плюси та мінуси цього заняття), допомога батькам (щоб забезпечити собі хоч би кишенькові витрати), зайнятість вільного часу (мається на увазі з користю), статус перед однолітками (без коментарів), перспектива (швидше почати своє кар’єрне сходження), а ще за компанію з друзями (друг працює, то може і мені піти?).
Що ми робимо, коли нам потрібні гроші? Передусім просимо їх у батьків. Можемо взяти в борг у друзів і знайомих (але борги доведеться повертати). Влаштовуємося на роботу (що досить складно, а тим паче власними силами). Ну і, нарешті, є певна кількість підлітків, які впадають у крайність і поповнюють свої кишені краденим (хоч їм і відомо про кримінальну відповідальність).
Як же знайти бажану роботу? Згідно з Міжнародною конвенцією про права дитини, не допускається зарахування на роботу осіб, які не досягли 16 років. За певних обставин можуть прийняти дітей з 15 років за згодою одного з батьків. Тією ж Конвенцією встановлено, що в країнах із низьким рівнем економіки до праці допускаються особи, яким виповнилося 14 років. Українські підлітки мають право працювати з 14 років, звісно, за згодою батьків. У нас у кожному районі чи місті є центри зайнятості, куди можна звертатися вже з 14-річного віку. Там нададуть безплатну консультацію, проведуть тестування. На жаль, кількість підлітків, які звертаються туди по допомогу, надто мала. Чому? А тому, що тих, кому знайшли вакансію, ще менше. Приміром, до Ірпінського центру зайнятості за 11 місяців 2005 року звернулися 20 неповнолітніх, а дістали роботу тільки семеро. Вони працюють прибиральниками і операторами комп’ютерного набору. Крім того, оскільки ми діти, то існують певні роботи, на яких підлітки працювати не можуть, приміром, виробництво зі шкідливими і небезпечними умовами праці. Нам «не світять» і професійні місця, оскільки ми, підлітки, ще не встигли здобути якусь професію.
Перед тим, як іти на роботу, варто укласти з адміністрацією трудову угоду. Із 16 років ми маємо право самостійно підписувати свій трудовий договір, і він матиме силу. Якщо підлітку 14-15 років, то документи підписують батьки.
На що ж старшокласники витрачають зароблені гроші? Смішне запитання, хіба ні? Особисто я гроші на гітару заробив, але так її й не купив. З’ясувалося, що мені потрібно чимало дрібниць, без яких неможливо обійтися. Причому гроші розійшлися так швидко, що я й натішитися ними не встиг. Так воно, мабуть, у всіх виходить. Отже, приходить розуміння, що гроші – це не просто папірці, які батьки «друкують» і видають нам. Це певні зусилля особистості, плани і мрії, і бажання. Але, тільки попрацювавши самостійно, ми починаємо більше цінувати працю інших, навіть поважати їхню професію.
Олександр ОСТАПА, учень Ірпінської української гімназії