Стійкий олов’яний соловейко
У дискусіях із колегами-журналістами щодо технічної модернізації нашої з ними роботи я часто складаю зброю, коли чую романтичні розмірковування про магію чистого аркуша або перо – сталеве чи навіть гусяче, – що під час творчого осяяння стає посередником між тим, хто пише, і Космосом… Що я їм можу протиставити? Процесор? Монітор? Чи, може, мишку – єдине комп’ютерне причандалля з «живою» назвою?..
А розповім я «опонентам» і читачам про ще одну нашу фамільну реліквію – олов’яного соловейка…
На його законному місці – чорнильниці, – кришечку якої вінчала колись ця позолочена пташечка, я вже його не застав. Я взагалі не пам’ятаю ні самої чорнильниці, ні пап’є-маше, ні будь-якого іншого письмового приладдя. Але воно було – це точно. Який сенс було бабусі – Олександрі Семенівні – розповідати онукові про неіснуючий антураж її батька, парафіяльного священика, що справно вів бухгалтерію церковної громади в селі Ковалисі Смілянського повіту на Черкащині, записував, кого і коли хрестив, вінчав, відспівував… Одне слово, було що писати, а відтак, і олов’яного соловейка настоятель частенько турбував.
Про прадіда-попа Семена Козлінського, про його свояка – царського генерала, пізніше військового товариша Керенського – Григорія Адріановича Якубовича, який закінчив свої дні десь в Америці, в нашій родині не дуже-то в 50-60-і роки і розповідали. Це тепер модно шукати серед предків дворян, козацьких старшин, архімандритів… А тоді, за Сталіна-Хрущова… От якби замість навершя старої чорнильниці зберігся мандат делегата І з’їзду РСДРП чи зірочка від комісарської будьонівки…
Якщо й розповідала бабуся, то дуже скупо. Наприклад, з її слів я знаю, що отець Семен під час революції 1905 року переховував у Ковалисі двох чи трьох революціонерів. Певне, ризикував, і односельці це належним чином оцінили. Чому я нічого не знаю про життя парафії мого прадіда, про людей, які його оточували, про храм у Ковалисі, зате знаю про цей «революційний епізод»? Та тому, що далека від комуністичних ідей бабуся усе ж зважала на «дух епохи», тож і розповідала онукові те, «що треба».
Хоч що б там було, олов’яний соловейко був єдиним свідченням про належність нашого роду до старорежимної інтелігенції. Згодом чи чорнильниця розбилася, чи сам соловейко від кришечки відламався, та тільки прогнали його з письмового стола. На вікні стояв вазон із лілеєю. Увіткнули в нього тичку і почепили на неї соловейка. Але на цьому його поневіряння не скінчилися.
Непомітно якось зник олов’яний. Може, виносили лілею влітку на свіже повітря та він із тички впав? Хтозна. Порятувала його від небуття моя дитяча звичка поглядати собі під ноги: то монету стару підніму, то камінчик цікавий… Виходячи якось на подвір’я, звернув увагу на щось невиразне, що ледь виглядало з ґрунту неподалік дверей. Колупнув – трофей! Спочатку й не зрозумів, що воно таке…
Бабусині листи з Одеси, де вона подовгу жила в дочки, моєї тітки Алли Миколаївни, потім з Москви, куди після «стажувань» у Єгипті та Алжирі тітчиного чоловіка – морського офіцера Костянтина Дяченка – вони переїхали на ПМЖ, – я сприймав як належне, тому не особливо звертав увагу на почерк і стиль. А от лист її рідного брата Сергія і його дружини Ольги, отриманий мною під час військової служби в Кутаїсі 1973 року, пам’ятаю досі. Нічого начебто особливого. Але ці літери з «кучериками», ці звороти!.. Чого вартий підпис: «Любящ. д.Сергій і б.Ольга»? Ну, хто так зараз підписує листи? Отут я можу погодитись із колегами по перу – «ретроградами», противниками писання на дисплеї. Щоб сотворити оце «Любящ.», треба, мабуть, неквапно взятися за позолоченого соловейка, вмочити в чорнильницю перо і вивести – нажим – волосяна, нажим – волосяна – цей підпис…
Мій прапрадід – Адріан Павлович Якубович – відзначився під час оборони Севастополя і був нагороджений Хрестом Святого Георгія. Його онукам надавалося право безкоштовного навчання в гімназії. А оскільки у його сина Григорія і ще однієї дочки Олександри Адріанівни Венглинської дітей не було, то ця пільга дісталася нащадкам моєї прабабусі Наталі, тобто бабусі та її братам і сестрі. Найстарші Борис і Микола, крім гімназії, встигли ще до революції позакінчувати ВНЗ. Бабуся і молодші за неї Сергій і Лідія обмежилися середньою освітою і бухгалтерськими курсами. Суха цифір не витравила з них гімназійних прибамбасиків на кшталт отого «Любящ.». Цікаві, до речі, люди були. Борис Козлінський помер до війни, тож я його не застав. Та числиться за ним така собі родинна легенда, яку не гріх згадати напередодні 100-літнього ювілею «Вечірнього Києва». Річ у тім, що він був надзвичайно гладкою людиною. Настільки гладкою, що з ним вирішив зустрітися кореспондент «ВК». На жаль, «сенсації» не сталося. Розлючений старший брат моєї бабусі… спустив вечірківця зі сходів.
Дописую ці рядки, сидячи за… монітором. А знаний мною лише з довоєнних світлин Борис Козлінський писав обуреного листа до редакції «Вечірнього Києва» старим, можливо, царської закваски пером, нервово схопивши перед цим олов’яного соловейка… Опоненти мої дорогі! Не вернути вже цього соловейка на місце, тобто на чорнильницю. Час минає – і нічого ми тут не вдіємо. Відходять олов’яні соловейки, хоч якими б стійкими вони були і хоч би й сам дух чорнильниць Оле Лукойє з нашого дитинства намагався спокусити нас ностальгійними спогадами.