Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Маршрутами чудес
…У матері Веселки було семеро синів-веселунів – Червоний, Помаранчевий, Жовтий, Зелений, Блакитний, Синій і Фіолетовий. Жили вони на цьому острові за високою і теплою від сонця горою, і коли вона, омита щедрим дощем, починала струшувати зі своїх долин і пагорбів краплі, сини Веселки за наказом матері враз дружно піднімалися в небі. Випростуючи свої кольорові рукави, вони навперейми бігли вгору, аби потім із неба дружним півколом шубовснути в море. Його бризки весело лоскотали веселунів, і вони, семеро, починали радісно вигравати на сонці, вигинаючи спини. У ту мить на землі додавалося барв – у деревах, квітах, плодах, на обличчях людей…
Але найбільше навколо було розлито блакиті – у морі, в небі, в пелюстках квітів. Навіть Ящірка, котра оселилася на віддалених від берега гострих скелях, захотіла бути блакитною. Тож один із молодих синів Веселки – Блакитний – пишався і вихвалявся перед братами тим, що його тут так багато. Брати ж через це почали кепкувати над Блакитним, а найстарший, Червоний, якось обмовився, що, мовляв, зате він найдовше яскравіє на небі, а Блакитного майже зовсім не видно, бо небо на цьому острові теж зазвичай блакитне. Похнюпився Блакитний і одного разу, коли, утворивши перевесло, братам треба було вертатися додому, вирішив на зло всім лишитися в морі, щоб знали як сміятися з брата.
Матінка Веселка, недорахувавшись одного синочка, кинулася через скелі до моря! Аж Блакитний там, додому не поспішає, а весело бавиться із хвилями, ловить їх за білі гривки. Насварилася мати на пустуна, наказала вертатися додому. Але, бач, не хоче, поміж скель ховається, на дно пірнає. Тоді вхопила вона його за довгі рукави, спеленала, як колись у дитинстві, й понесла за гору. Але, мабуть, коли ловила пустуна-веселуна, рукав зачепився за гострий камінь, відірвалася невеличка стрічечка і впала в море. Ласкаві хвилі, б’ючись об скелі й запливаючи у чорні-чорнісінькі печери, понесли в одну з них цей клаптик блакиті. І враз засяяла печера небаченим світлом! Відтоді люди щодня припливають сюди, аби побачити диво й розгадати загадку цієї печери…
Серед них був і наш великий обожнювач веселок, квітів і сонця (недарма його називали сонцепоклонником) Михайло Коцюбинський. Невідомо, чи читав він про цю печеру, названу Блакитним гротом, у листі Миколи Васильовича Гоголя до матері Марії Іванівни. А ось я вперше дізнався про це диво саме з цього листа за 30 липня 1838 року: «Въехали мы туда на лодочках, нагнувши свои головы, и очутились вдруг под огромным и шикарным сводом… Темнота порядочная, но воды ярко, ярко-голубые и казались освещенными снизу каким-то голубым огнем». Написано це в час, певно, найвищого його творчого піднесення, коли впевнено лягали на папір глави «Мертвих душ», коли дозрівав задум драми з історії України «Поголений вус», коли він (як і Коцюбинський через сім десятиліть) пив і не міг досхочу напитися із італійської Чаші краси. Минав рік його римського щастя, але жадоба до подорожей, під час яких Гоголеві добре думалося й писалося, не дозволяла йому надовго лишатися в затишній квартирі на вулиці Щасливій. Тим більше, коли і Неаполь, і Везувій, і острів Капрі – під боком. Упродовж двох місяців, липня й серпня, Гоголь гостював у Неаполі й вже згадуваному нами завдяки поїздці Коцюбинського Кастельамаре. Тож, природно, Блакитного гроту дістався за маршрутом Неаполь – Кастельамаре – Сорренто – Капрі.
Михайлові ж Михайловичу діставатися було набагато простіше. Навряд чи вони з поляком Євгеном Галдзевичем зважилися сплатити по 17 копійок, аби приїхати у Маріна Гранде фунікулером. Напевно, спускалися пішки. Адже Коцюбинський не втрачав жодної хвилини, аби побільше побачити і у себе ввібрати. У листі до Чикаленка навіть кепкує з форестьєрів, «які ходять тільки по утоптаних стежках, в залежності од ласки провідників». І додає: «моя любов до природи сприяє тому, що я, хоч не довго тут – всього шостий день, – бачив далеко більше, ніж звичайні форестьєри».
А піший спуск до моря з П’яцетти таїв у собі чимало цікавого. Якщо, приміром, вони пішли б із П’яцетти сходами до вулиці Сан Франческо, названій на честь невеликого форту, зведеного в XIX столітті на місці монастиря, то перед ними розкинулася чудова панорама схилів острова і моря. Потім ця вулиця сполучається з іншою, Руокко, і виходить до нижньої станції фунікулера на п’яцца Вікторія. Інша вуличка – Аквавіа – приведе від П’яцетти до віа Трульо, котра деякий час іде паралельно рейкам фунікулера і згодом теж виводить до порту. Це хоч і найкоротший шлях, але Трульо – надто крута і стрімка. Щоправда, підніматися нею важкувато, але спускатися до снаги кожному. Тож, гадаю, Коцюбинський з новим знайомим обрали саме її, тим більше, що письменник, мабуть, захотів побачити тут місця розкопок, які дали унікальні знахідки часів Римської імперії. Найвидатнішу – статую Тіберія – виставлено тепер у паризькому Луврі.
Так от, Коцюбинський пише дружині, що вони з поляком зрання поїхали «на човні обдивлятися гроти. Море надзвичайно гарного кольору, далеко краще тут, ніж в Криму». Далі: «Підїхали до такої маленької дірки в кам’яній стіні острова, що, здавалося, навіть 1 людина не влізе туди. Проте, лігши в човен на саме дно, якось пропхалися… Блакитний грот робить надзвичайне враження – це величезна блакитна зала, в якій неможливо блакитна вода, як скло самого чистого блакитного кольору, до того бризки світяться вогнем». Проте лист є лист (хоч і багато з них у Коцюбинського – наче новели), а ось нотатки в записній книжці – то вже втілення мистецької уяви: «Коли б зробити склепіння з литого срібла і розпустити дорогоцінний смарагд, щоб він гойдався, і грав вогнями, і голубу кидав оксидировку на стіни, то було б щось таке, що слабо нагадує grott’y azzurro (блакитний грот. – О.Б.)» А це вже в новелі «Сон»: «…Ми піднімались на хребті хвилі, і море раптом вплювало човен в тісний отвір. Він летів серед бризок і піни, скрегочучи, б’ючись боками об скелі, і нарешті тихо гойдався, як заспокоєний лебідь».
…Наша майже двогодинна екскурсія на катері наближалася до завершення. Загорілий огрядненький гід, в окулярах і з клиноподібною сивою борідкою, скидався на професора, але міцно тримав блискуче кермо-колесо. Він обвозив нас навколо острова із заїздами у місця, що є плодами натхнення трьох неперевершених творців – Моря, Каменя і Сонця. І у протоці, що наче пронизує скелю, котра піднімається з моря, проїжджали; і скульптуру тендітної Русалки на величезній прибережній брилі (згідно легенди, саме з Капрі Одіссей чув закличний спів сирен, тож стародавні греки називали його Інсула Сиренуа – Русалчин острів) бачили; і між вузьких скель не синім, а зеленим, як моріжок, морем милувалися (то був Смарагдовий грот). Але всі чекали родзинки нашої подорожі – гроту Блакитного…
І ось, поминувши мис Пунта ді Ветерето, наш «корабель», що вміщував близько тридцяти туристів, здебільшого японців і англійців (дивуюся, що, слухаючи англомовного гіда, я разом із усіма сміявся над його влучними дотепами, не знаючи англійської) зупинився в бухті, заповненій суднами різного розміру. Чекати довелося довгенько. Бо для всіх мандрівників правило однакове: до вас підпливає весляр у човнику, схожому на видовжену половинку волоського горіха, і пропонує пересісти трьох чоловік. Нарешті, сплативши чотири євро страхувального збору, гойдаючись на хвилях, прямуємо до невеличкого отвору у скелі. Я гадав, що навіть коли й ляжемо на дно, все одно обдеремо чи то спини, чи животи об гострі краї. Але обійшлося. Тим більше, що над нами був цеп, учепившись за який провідник швидко заштовхнув човна до грота.
Не описуватиму побачене, бо краще, ніж Гоголь і Коцюбинський, не скажеш. Зауважу лише, що опинившись у Duommo Azzurro (Блакитному соборі), найбільшій залі гроту, ми наче потрапили на філармонійний концерт. Бо з кожного із близько двох десятків човників, що чорними шкаралупами гойдалися у ніжно-блакитному просторі, доносилися голоси капрійців. І не просто голоси, а відомі всім неаполітанські пісні. Наприкінці наших оглядин уже й всі ми підспівували солістам: «О солє, о солє міо…» Але ще про одне скажу. Уявивши, яке враження справляла ця краса на тих, хто жив у часи Гоголя, Коцюбинського, навіть Тичини і Сосюри, усвідомлюєш, що, ми, живучи у XXI столітті, сказати б, зіпсовані прогресом. Бо ота блакить у мене відразу ж викликала асоціації із лазерним підсвічуванням під час різноманітних концертних шоу. Не дай Боже людству в майбутньому взагалі відучитися радіти зеленій траві, червоній квітці чи вранішньому сонячному променю. Як це вмів Михайло Коцюбинський…
Додам, що із Блакитного собору відходить чимало коридорів до інших порожнин печери. Зал цей має 70 метрів завдовжки і 25 – завширшки. Чимала й висота гроту – від семи до чотирнадцяти метрів. А секрет блакитності води (глибина в печері сягає 22 метрів) в тому, що через водну товщу в оту невеличку розщелину пропускається лише блакитна смуга сонячного спектра. Цей колір води в печері називають ще севрським, як посуд із відомого французького міста...