Заручники трьох кімнат
– Сюди, напевно, вже ніколи не зазирне щастя, а колись воно просто наповнювало цю оселю, – із сумом пригадує кращі часи Євгенія Микитівна. – Звісно, у глибині душі я відчувала, що це триватиме не вічно, але й гадки не мала, що спокій та злагоду в родині змінить таке страшне лихо. Немов чорна кішка пробігла якось між рідними людьми, які тривалий час мешкали під одним дахом і завжди знаходили спільну мову. Та от: дві сім’ї перетворилися на ворогуючі табори, а стосунки між ними нагадували запеклі бої. Найболючіше від тої ворожнечі було бідолашній матері, серце якої розривалося навпіл.
Та біда не обминула
У 38 років Євгенія Микитівна вже стала вдовою. Але швидко довелося змиритися із втратою й самотужки долати життєві негаразди. Твердо знала, що доньку з сином мусить поставити на ноги, тому рішуче узялася влаштовувати їхні долі. Діти вивчилися, здобули професії, обзавелися сім’ями, порадували онуками. У сина народився хлопчик, якого назвали Дмитриком, а в доньки аж двоє – Євген та Андрійко.
Можна було й про себе подумати. Ще жвава, приваблива, вона знайшла собі чоловіка і переїхала до нього, щоб разом стрічати старість. Дітям залишила трикімнатну квартиру в Деснянському районі столиці. На серці було спокійно, адже обидві сім’ї порозумілися, заприятелювали. Діток виховували вкупі, разом відзначали всі свята. Найменші незгоди вміло залагоджували. Та біда не обійшла і їхній дім. Спочатку син залишив сім’ю і пішов жити до іншої жінки, а згодом і донька розлучилася з чоловіком. Отже, у трикімнатній квартирі залишилися жити дві жінки з дітьми: донька та невістка.
– Моя невістка Ліда – кругла сирота. І хоча залишився від батька з матір’ю старенький будиночок, але я не відпустила її з онуком у село, – веде далі Євгенія Микитівна. – Вона ж там сама не зможе прожити. Тому наголосила, що половина квартири по праву належить їй та Дмитрику. Їх тут ніхто не повинен ображати. Ліда з Дмитриком назавжди для мене будуть рідними людьми. Донька Людмила з таким моїм рішенням погодилася.
А з пекла не вирватися
Однак так тривало, допоки моя Людмила не почала пиячити. Топити своє горе в пляшці. Допилася, що заприятелювала з місцевими бомжами та наркоманами. Квартиру перетворила на прохідний двір. І хто там тільки не гостював: п’янички всіх мастей, колишні ув’язнені, хворі на туберкульоз…
– І що я вже з нею не робила. Скільки разів відправляла на лікування – все даремно. Скотилася вже так, що й соромно казати… А колись була дуже привабливою жінкою. Працювала стюардесою, могла влаштувати своє життя й після розлучення, – бідкається Євгенія Микитівна.
За таких умов, звичайно, між дочкою та невісткою розпочалася холодна війна. Одна не зважала на невдоволення іншої та водила до себе кого заманеться, інша – терпіла таке свавілля, бо куди було подітися. Опускалися руки від жахливої антисанітарії, що розвели в квартирі законні й незаконні мешканці.
Людмилині сини пішли її кривою стежкою. Старший Андрій пристрастився до наркотиків. Якось, скориставшись відсутністю Ліди і її сина, зламав замок у дверях кімнати й забрав у тітки всі коштовні речі. Коли ж збував украдене, його спіймав на гарячому дільничний. Ліда тоді написала заяву, а п’яна Людмила кляла її за те на чому світ стоїть. Казала, що колись таки помститься, засадить і її дитину.
Такі погрози, здавалося, не мали під собою жодного підґрунтя, адже Дмитро напротивагу двом своїм братам був людяний. Працював не покладаючи рук. Понад усе мріяв забрати неньку з цього пекла.
– Я вже збила ноги, бігаючи по всіх інстанціях, аби знайти якийсь вихід із цієї жахливої ситуації, – говорить Євгенія Микитівна. – Хотіла розміняти трикімнатну квартиру хоча б на дві «готельки». Марно. Звісно, розуміла, що планування квартири не найкраще, одна кімната взагалі прохідна, тож доведеться ще й доплачувати. А дочка, якою б не була непутящою, все одно моя дитина. Не можу ж викинути її з дітьми на вулицю.
Єдине, чого добилася Євгенія Микитівна, – дозволу від БТІ на встановлення перегородки. Тож одну кімнату поділили порівну на дві частини. Однак кухня та ванна залишалися спільними. До того ж невістка від поділеної кімнати отримала ту частину, що без вікна, балкона та батереї опалення. Але вона не нарікала. Вдячна була й за таке.
Старший син Людмили потрапив за ґрати. Невдовзі й менший там опинився. Тільки бідолашній Євгенії Микитівні були потрібні онуки. Лише вона листувалася з ними та надсилала передачі.
Єдиною втіхою в її житті був Лідин Дмитро. На нього єдиного й покладала всі надії. Знала, що лише в ньому продовження їхнього роду. Хлопець тягнеться із злиднів до кращого життя й мусить бути щасливим.
Але Людмила про свої погрози не забула.
Прокляла – немов у воду дивилася
Недільного вечора у Людмили, як завжди, за пляшкою зібралися бомжі. Бучні веселощі тривали майже до півночі. Ліда, неначе мишка, зачаїлася в своїй кімнаті, прислухаючись до п’яних викриків, й чекала з роботи сина. Дмитро, повернувшись додому, цього разу не стримався. Почав виганяти непроханих гостей із квартири. Вони огризалися й опиралися. Силоміць виставив за двері жіночку, що ледь трималася на ногах. Потім плюнув на все й пішов до себе.
– На ранок за онуком приїхала міліція, – ще з більшою гіркотою говорить Євгенія Микитівна. – Уже опісля нам стало відомо, що та п’яничка, яку напередодні він виставив за двері, померла. Від того нібито, що її побили. Онук клянеться, що не міг такого вчинити. Пригадує, того вечора вона була вся в синцях. Може, до того оступилася ще й на сходах?
Незабаром Дмитра відпустили, з’ясувавши, що його вини в цій історії немає. Однак Євгенія Микитівна тепер щодня молить Бога, щоб оберігав його. Усе непокоїться, аби якоїсь миті за ним не прийшли та не забрали, знову звинувативши. Ладна сама зізнатися в будь-чому, аби лише дитині не нівечили долю. Хоча б він мусить бути щасливим.
***
Винні в усьому оті кляті квадратні метри, яких завжди бракує. Тож доводиться батькам тіснитися з дітьми, онукам – з бабусями та дідусями, сестрам з братами. Від того гуртожиття й виникають сварки, бійки, ворожнеча, трагедії.
Євгенія Микитівна серйозно замислюється над тим, чи не покликати священика до розділеної навпіл горе-квартири. Можливо, й справді ці біди кояться через чиїсь заздрісні очі чи прокльони. Може, ніхто з її рідних і не винний у тому, що доля обійшла їх. Негаразди таки засиділися в тій оселі, пора їм і честь знати.