На що сподіватися «Надії»?
Цього року вже була поставила крапку на мандрах. Та, поїхавши до Кривого Рогу у відрядження, звідти несподівано, завдяки друзям, потрапила до заповідника-музею «Хутір Надія». Від Кривого Рогу туди – 160 кілометрів. А від Кіровограда – 25.
Пізня осіння дорога була вже сумною від безлистих дерев. Кругом порожня рівнина. Аж ось нарешті від основної траси відгалужується асфальтівка до відомого ще зі шкільних підручників хутора «Надія». Так, це тут, посеред степу, ще з 70-х років ХІХ століття працьовиті українські руки виплекали оазис. Осередок культури, духу і пам’ятку природи.
І там, і вже після відвідин усе зринали в пам’яті Шевченкові слова: «той будує, той руйнує»... Якось так складається в українській історії, що ця «діалектика» постає занадто вже зримо й наочно – тут і справді залишається тільки валер’янку (чи бром) пити.
Через білі цегляні ворота ступаю на занесену осінніми листками доріжку, що веде до меморіального будинку Тобілевичів. З хутором «Надія» пов’язане все життя Івана Карповича Тобілевича, що прибрав собі псевдонім Карпенко-Карий, його відомих братів Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, сестри Марії Садовської та багатьох інших, яких історія українського театру називає корифеями.
З 1871 року Іван Карпович плекав цю місцину, засадивши степ деревами, викопавши ставок у формі підкови. І дав хутору ім’я своєї першої, рано померлої дружини, – Надії Тарковської. Друга дружина – Софія Віталіївна Дітковська, – акторка, письменниця, фольклористка.
Історія заснування хутора та боротьби за нього – матеріал для цілого роману. Поки не прийшла радянська влада, хутір процвітав, приймав багатьох діячів української культури, які любили тут гостювати. А згодом на долю, зокрема, онука Карпенка-Карого Андрія Юрійовича Тобілевича, випала тяжка місія порятунку меморіальної садиби. У кінці 1920-х, після страшної руйнації (спиляно кілька історичних дубів, занапащено дім) він узявся за впорядкування обійстя, маючи намір заснувати заповідник. Довго тривала ця боротьба за збереження хутора як осередку культури: листи до можновладців, письменників (зокрема Максима Рильського), оббивання порогів місцевого начальства. І лише 1956 року заповідник-музей «Хутір Надія» було відкрито. А літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого почав діяти з 1969-го. Того ж року встановлено пам’ятник видатному культурному діячеві роботи скульптора Олександра Ковальова.
Унікальні меморіальні речі збережено до нашого часу тільки завдяки подвижництву. Це, наприклад, рояль «Бекштайн», якому 130 років. Його переховували від наруги аж у Києві і на хутір повернувся пізніше. Цей інструмент пам’ятає Марка Кропивницького, Миколу Лисенка і всіх, хто причетний до заснування українського театру. Збережено дивом і прижиттєвий портрет Карпенка-Карого, написаний Фотієм Красицьким, Шевченковим родичем. Є тут і дзеркало, перед яким гримувався Іван Карпович.
Та, правду кажучи, сумне загалом враження справляє цей літературно-меморіальний музей, хоч і відносно недавно відреставрований. Про труднощі минулих часів і нинішніх докладно розповіла директор заповідника Валентина Василівна Тобілевич, невістка Андрія Юрійовича Тобілевича. Як мовить вона, «і на воловій шкурі того не спишеш, що пережила ця садиба під час революції, громадянської та Другої світової воєн, а також від злочинної байдужості чиновників».
До заповідника належить і Карлюжинське (поряд) кладовище, де поховано Тобілевичів: Карпа Адамовича, Івана Карповича, Марію Карпівну Садовську-Барілотті, Юрія Івановича, Андрія Юрійовича, Назара Юрійовича. Позначена тут і символічна могила Надії Тарковської. До речі, сюди, на землю своїх предків, приїздили і відомий російський поет Арсен Тарковський та його син, всесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський. Буває тут і нащадок Тобілевичів – Андрій Жолдак-Тобілевич, театральний режисер.