«Перші на Місяці» – професійна містифікація
Стрічка «Перші на Місяці» – унікальне видовище не тільки для кіноманів, але й для істориків, фантазерів, космонавтів. Майже півтори години йдеться про те, що першу у світі ракету – радянську – було запущено в Космос 1938 року.
...Група журналістів веде розслідування таємної справи: виявляється, ще у 30-ті роки в СРСР було створено першу ракету, яка мала полетіти на Місяць. Згодом сучасність змінюють чорно-білі документальні кадри. Відчуття реальності того, що відбувається на екрані, не полишає. Лише наприкінці фільму титри таки змушують зрозуміти, що сюжет фільму – цілковита вигадка. Стрічку російського режисера Олексія Федорченка, призера Вінеціанського кінобієнале, знято у рідкісному навіть для західного кінематографічного світу жанрі «художньої документалістики». Робота над «Першими на Місяці» зайняла три роки та мала бюджет мільйон доларів. Спеціально для зйомок було побудовано ракету завдовжки вісімдесят метрів. На старт її везуть чотири паротяги.
«Спеціалісти вже на перших десяти хвилинах перегляду розуміють, що стрічка не документальна, а ігрова, – розповідає пан Федорченко. – Щоправда, це мають бути справжні професіонали, адже я провів вельми серйозну кінознавчу роботу з вивчення особливостей зйомок тих років. І знімали «Перших на Місяці» на плівку та камери старих моделей.
Режисер розповідає, що глядачі фільм сприймають по-різному: молодь сміється, бо собака, на якого одягають космічний скафандр, має справді кумедний вигляд, тоді як люди старшого покоління плачуть, пригадуючи ті далекі роки, сприймають «Перших на Місяці» як трагедію.
І саме така реакція найбільше імпонує режисерові, адже стрічка – заключна частина його трилогії про те, як ганебно держава ставиться до своїх найкращих людей.
Перший фільм, «Давид», – про єврейського хлопчика, який пройшов через концтабори, жорстокі політичні режими фашистської Німеччини, Радянського Союзу. Другий, «Діти білої могили», – про депортацію українців, поляків, інших народів до Північного Казахстану. «З третього фільму я зібрався робити містифікацію, але, на щастя, ця думка мене покинула, адже не хотілося робити погану містифікацію, – розповідає Олексій Федорченко, – знайшлося б кілька десятків глядачів, які мене все одно викрили б. Отже, наш фільм – максимальне наближення до правди, спроба створити паралельну реальність, а не обманути».
Цікаво, що одним із джерел натхнення для Олексія Федорченка стала картина київського режисера Романа Ширмана «Леопольд, або Втеча від свободи».
Щойно режисер завершив працю над документальним фільмом на основі казки, одразу розпочав зйомки стрічки «Залізниця» – казки-притчі для дорослих.
Цікаво, що батьки експериментального режисера Олексія Федорченка познайомилися в Києві – навчалися разом у Медичному інституті. «Тож, мабуть, якби не було Києва, не було б і мене, – вважає режисер. – Основне враження від міста: тут хочеться жити. Планую Києво-Печерську лавру відвідати: у підземелля піти, бо 25 років тому туди складно було потрапити».