Чорні «зачистки» історичних скарбів
У нас неофіційних шукачів археологічних цінностей називають чорними археологами. В Америці – брудними. «Краще називайте їх злочинцями, грабіжниками», – закликає археолог, учений секретар Інституту археології НАН України Олексій Корвін-Піотровський.
Як стверджує Олексій Генріхович, будь-які археологічні речі нині в ціні. Тож і тягнуть чорні копачі з-під землі цілі й розбиті глечики та миски, кремінну зброю, наконечники стріл, монети, якщо пощастить, золоті прикраси – усе, до чого доберуться.
«На власні очі бачив у Софії, під час археологічної виставки приватних колекцій, у зібранні одного українського колекціонера монолітом вийняту частину тіла скіфа, вкриту панцирем, – говорить пан Олексій. – І хай мені хтось доведе, нібито цей скіфський панцир валявся посеред степу. Адже скіфські могили – на глибині не менш як чотири метри. Цього року ми припинили пограбування скіфської могили. Злочинці вже пробили вертикальну 5-метрову шахту й дісталися до поховальної камери. Але далі не просунулися – ми завадили. Звичайно, там вони вже не з’являться. Але шкоди завдано – ці горе-копачі зруйнували історичні шари, інформацію».
Куди зник трипільський глечик
Олексій Генріхович близько чверті століття присвятив вивченню трипільської культури. Зокрема, поселенню-гіганту Таллянки, що на Черкащині.
«Це справжня перлина трипільської культури, – розповідає він. – Таллянки – найбільше поселення на території України. І це найбільше поселення того часу в світі. Його площа 450 гектарів. Аерофотозйомками, магнітозйомками визначено, що там розташовано рештки приблизно 2700 будинків.
І, як з’ясувалося, копаємо там не тільки ми. Кілька років тому в лісосмузі, що в районі наших досліджень попередніх років, знайшли викопане трипільське житло – на глибині до півметра. Грабіжники вивернули дерева, фактично знищили житло і забрали всю кераміку. Майже поряд знайшли ще пару забитих шурфів. Але крадіям-копачам було незручно там працювати, і вони покинули все.
Цього літа до нас підійшов лісник і запитав, чи це ми зібралися у лісі курган розкопувати. Ми кажемо – ні. Поїхали подивилися і справді – хтось ретельно підготувався до роботи: зрізав з купола кургану весь чагарник. Ми взяли під контроль це місце – навідувалися щодня вранці та увечері. Але ніхто так і не з’явився. Самі курган не розкопували, бо не мали спеціального дозволу. Та й у наших наукових планах, оскільки він не трипільських часів, цього не було зазначено. Крім того, для наукового дослідження такого кургану потрібні значні фінанси. Щоб зробити розкопки відповідно до наукової методики – креслення, фотографії, фіксація шарів, стратиграфія. Що тепер із тим курганом – не знаю».
Через величезний ажіотаж навколо історичних речей археологи втратили змогу нормально працювати.
«Ще 15 – 20 років тому ми проводили розкопки неквапом, – пояснює Олексій Генріхович. – Усі горщечки, мисочки стояли там, де їх знайшли, щоб замалювати, сфотографувати. Ми могли спокійно їх залишити там і піти вечеряти. Вранці поверталися і продовжували роботу. Тепер усе розкрадається. Працюємо в авральній ситуації. Вигулькнув вінчик горщика – швидесенько його розчищаємо, одразу креслимо, фотографуємо і виймаємо. Ми не можемо залишити його на місці, щоб потім сфотографувати, як і де він стояв щодо інших речей. Нам треба далі швидко розкопувати, бо під час нашої відсутності обов’язково хтось прокрадеться і почне там копати, усе перевертати. Виставляти ж постійну охорону немає змоги. Більше того, навіть охорона не допомагає. 2003 року на наших розкопках у Таллянках проводили величезну міжнародну конференцію, присвячену 110-річчю відкриття трипільської культури. Спеціально для конференції ми зробили великий відкритий розкоп двох помешкань. Поряд поставили вагончик, де постійно жили наші студенти. Вони навіть по воду та їжу не ходили – їм все підвозили. Тож розкопи були постійно під наглядом. Закінчилася конференція, а нам треба виконати останні креслярські роботи, і ми залишаємо все на день. Студенти – поруч. Увечері пішов дощик, який загнав їх до вагончика. А вранці ми недорахувалися кількох речей. А серед них – унікальної цілої біноклеподібної посудини. Таких у країні знайдено загалом усього 3-4. Ми викликали міліцію, було порушено кримінальну справу. Але злодіїв так і не знайшли. Крадії, очевидно, десь із сусідніх сіл. Хтось, хто знає, куди, як і за скільки продати. На жаль, упіймати такого грабіжника можна тільки за руку. І тільки так. А речі тим часом осідають у колекціях, і їх неможливо повернути.
Не все те золото, що блищить
Скільки може заплатити колекціонер на чорному ринку за, приміром, трипільський глечик, пан Олексій відмовився сказати. Щоб не підігрівати ажіотажу. Але навів такий приклад: «У журналі ЮНЕСКО, один із випусків якого було присвячено чорній археології, описувався такий ланцюжок. Індійський селянин у полі знайшов стародавню статуетку. Перекупник заплатив йому за неї 14 індійських фунтів. Потім продав іншому перекупнику – вже дорожче. І так далі. У підсумку, на аукціоні Сотбі статуетку купили за 20 тисяч фунтів стерлінгів. У нас – так само. Ми якось провели експеримент. Одного разу, перебуваючи в експедиції на Черкащині, заїхали на місцевий базар, де, крім усього іншого, продають і археологічні знахідки. І от я бачу лоток, а на ньому поряд із старим годинником і бритвою фабрики Ф.Енгельса лежить фрагмент трипільського горщика. А вигляд у нас, в експедиції, як кажуть мої студенти, бомжуватий. І я роблю простакувате обличчя й звертаюся до продавця: «О, а в нас таких черепків на полі море!» Той одразу ж цікавиться, звідкіля ми, з якого села. Кажу, що з Таллянок. А він: «А, я знаю. А цілих нема? Я заплатив би, якби принесли ціленьких, гривень по 30-40. А то й по 50!»
До речі, хочу розчарувати наших колекціонерів: їхні колекції на Сотбі не візьмуть. Бо крадені речі не мають адресних прив’язок. А для того, щоб їх купили, потрібно вказати місце знахідки. Нелегалізовані колекції нині не в ціні. І годяться лише для прикрашання інтер’єру. Їхня неофіційність дуже знижує вартість. До того ж у цих колекціях багато підробок. Адже, коли є попит, є і пропозиція. Як археолог можу сказати, що цілі глечики, статуетки – маленькі, великі, – трапляються рідко. Тому хлопці-умільці беруть за основу якісь старожитності й підробляють їх. Потім надають «стародавнього» вигляду і продають за оригінали. Те ж саме відбувається і з золотими речами. Справжніх у приватних колекціях практично немає. Більшість – фальшивки. Я це напевне знаю.
Довести, що це фальшивки, може будь-який кваліфікований фахівець. Але справжній археолог із етичних міркувань ніколи не консультуватиме приватників».
За словами пана Олексія, не останню роль у популяризації й привабливості археологічного чорного ринку відіграє влада – як попередня, так і нинішня. «Наш президент – колекціонер речей трипільської культури, а отже кожен чиновник, наслідуючи його, починає й собі скуповувати миски та глечики, – говорить він. – Це стимулює грабіжницькі розкопки. Наскільки мені відомо, нині наш чорний ринок переповнений трипільськими речами. А ще більше – підробками під них, які, до речі, часто потрапляють до чиновників-колекціонерів.
А загалом «чорний видобуток» – це передусім державні збитки. І не тільки історичні, а й матеріальні. Адже археологічні цінності можна продавати на державному рівні. Як це роблять у всьому світі. Наприклад, у нас є певна кількість однакових трипільських горщечків, а в Метрополітен-музеї немає. Через аукціон держава офіційно, додавши всю історію – де, коли і хто знайшов, – може продати кілька знахідок цьому музею. Але і тут є проблеми, і, насамперед, бюрократичне маніпулювання».
Шкода грошей на скарби?
«У нас дуже багато археологічних пам’яток, – продовжує Олексій Генріхович. – Але бракує людей на їх дослідження. І грошей. Держава загалом нині не фінансує археологічних досліджень. Тоді як ґрунтовно підготовлена експедиція коштує приблизно 25 тисяч доларів. І це без урахування розвідувальних чи реставраційних робіт. Ми ж отримуємо від держави тільки зарплату. А дослідження проводимо завдяки ентузіастам, які шукають спонсорів. Здебільшого за кордоном. А ще нас порятовує, коли за договором працюємо на будмайданчиках. Але тоді можемо проводити дослідження тільки там, де стоятиме будинок».
Приміром, у Києві такі угоди укладають, коли будівництво відбувається в історичній частині. Тоді за кожним будмайданчиком або закріплюють археолога, або ж, якщо науковці знають, що тут щось є, укладають із будівельниками договір на проведення археологічних досліджень. «Знайдені речі передаємо у фонди, музеї. Якщо знаходимо залишки споруд – усе фотографуємо, креслимо, – говорить учений і додає: – Київ має всі археологічні шари. З-поміж них трипільський. На території міста є кілька трипільських поселень, на яких нині стоять будинки. Які, у свою чергу, вже також історичні пам’ятки. Приміром, у Києво-Печерській лаврі знайшли невеликий трипільський шар під церквою Успіння».
Звичайно, що ані церков, ані будинків в історичній частині міста ніхто не руйнуватиме. Але вихід завжди можна знайти.
«Як, скажімо, це зробили у Римі, – продовжує пан Олексій. – Чи, наприклад, у Румунії. Там, як і в Криму, на узбережжі є античні міста, розташовані у заповідній зоні. На зразок наших Ольвії чи Херсонеса. Але там, коли біля моря будують п’ятизірковий готель, із господарем держава обов’язково укладає угоду, що все археологічно цінне, знайдене під час будівництва, має бути відкрито і законсервовано. Тобто у разі такої знахідки будівлю ставлять на палі, а археологічні розкопи накривають склом. Утворюється й історична експозиція, і готель з басейном та кортами. І таких готелів у них не один-два.
У Києві це можна було б зробити спокійно. Приміром, коли прокладали гілку метро на Подолі, ми розкопали стародавні дерев’яні зруби. І можна було розширити пасажирські платформи і зробити відкриту експозицію під землею. На жаль, це вимагало великого фінансування і тодішня влада не пішла на це. Нещодавно подібну експозицію під землею можна було зробити, коли будували «Глобус». Адже археологи знайшли там багато цікавого. Відкрили б її як частину торговельного комплексу, чим, безперечно, привабили б туристів».
Але про це нашим археологам нині залишається хіба що мріяти.