Дітей виглядає з різних доріг

Про дім сімейного типу, де порядкує Неля Володимирівна Поплавська (село Гоголів, Броварського району), «Вечірка» розповідала два роки тому.
Тоді у затишній оселі зігрівалося дванадцятеро дітей, з яких лише трійко – її кровні. Півдня я спілкувалася по черзі з кожним і врешті-решт таки втямила, хто з них Іванко, а хто Степанко, хто Коля, а хто Миколка… Після тієї зустрічі діти час від часу надсилали мені вітальні листівки, я спілкувалася з ними по телефону. І ось нещодавно з’явилася нагода знову почути Нелю Володимирівну – вирішила привітала її із нагородженням орденом Княгині Ольги II ступеня. На всеукраїнську нараду, де такі нагороди жінкам-матерям вручав Президент України Віктор Ющенко, вона не з’явилася через хворобу.

Що ж змінилося у родині, яка налічує 33 дітей, зятів, онуків? Розумник Іванко уже навчається у Переяслав-Хмельницькому університеті – буде перекладачем. Старший Микола служить в армії, а молодший, якого для зручності називають Колею, навчається в 11-му класі й відвідує підготовчі курси Броварської філії економіко-технологічного університету. Степан, закінчивши 9 класів, учиться на кухара-кондитера. Він змалку мріяв бути барменом.

Ще тоді Неля Володимирівна мала намір взяти на виховання бодай двійко сиріт, бо ж старшенькі виростають і випурхують з-під теплих маминих крил. І з’явилися у її великому домі двоє хлопчиків – Толік та Дмитрик. Але так сталося, що Дмитриком не довго вона втішалася – його всиновили інші батьки.

– Я й досі тужу за ним та плачу, – не приховує сліз. – Однак не спинюся на Толікові. А з дня на день до нас прилетить лелека і принесе мені сьомого онука.
Тож клопотів вистачатиме. Та й незвично жінці якось без них: щодня кудись поспішає, бо виникають проблеми навіть там, де їх ніколи не чекає. Колишня перша леді Людмила Кучма потурбувалася, аби великій прийомній сім’ї виділили авто. Одначе подарована «Газель» виявилася дуже «вибагливою», могла заглохнути посеред дороги – і ні з місця. Тепер її продали і купили «дев’ятку». Хоч держава й опікується такими будинками, та все одно коштів бракує. Біля дому в Поплавських – город, розводять кролів, а віднедавна почали займатися «страусиним» бізнесом. Малеча дивиться на здоровенних екзотичних птахів, наче на мешканців зоопарку, а старші вчаться їх доглядати. У цій родині усі працьовиті, старанні – як мама.

Щоліта школярі відпочивають в оздоровчих дитячих таборах, навіть за кордоном бували.

– Якби ж то наша держава так піклувалася про сиріт, як, скажімо, Іспанія, – зауважує Неля Володимирівна. – Там юні громадяни, які виховувалися без батьків, у 18 років твердо стоять на ногах: мають професію, роботу, водійські права. А мої вихованці бояться відірватися від рідного дому. Власне, я їх і не хочу відпускати – виглядаю з далеких чи близьких доріг і з того радію.

Адже усі вони – її діти, матір’ю називають і люблять, як найдорожчу у світі людину. Гуртом долають будь-які труднощі. Наступного року планує зробити ремонт у домі й зливні труби треба купити, щоб по стінах дощова вода не текла. А оце захворіли і менші, й старші, і вона злягла – душа болить, лиш би швидше одужували.

– Як ваші вихованці сприйняли державну нагороду? – поцікавилася я.

– Тішилися разом зі мною. А малеча тепер називає мене мамою-княгинею,– усміхається.

Вона й справді незвичайна жінка, адже бути берегинею такого домашнього вогнища, то – справжня відданість і любов.