Анатолій Дем’яненко

Повноправний на капітанському містку

«Динамо» визначилося з тренером основної клубної команди. Анатолій Дем’яненко, прийнявши багаторазового чемпіона країни в статусі тимчасово виконуючого обов’язки «головного», не лише надолужив згаяне влітку, а й вивів київський суперклуб на перше місце в актуальному турнірному реєстрі. Тож і не дивно, що керівництво столичного гранда зупинило свій вибір саме на ньому.

Двадцять років після тріумфу

Дем’яненко прийшов до «Динамо» 1979 року й відтоді майже незмінно, за винятком нетривалих відряджень до німецького «Магдебурга», польського «Відзева», київського ЦСК ЗСУ та бориспільського «Борисфена» на початку минулого десятиліття, правдою та вірою служить колективу, який вважає рідним для себе. В активі одного з найвідоміших українських футболістів усіх часів – яскрава та вагома низка відзнак особливого ґатунку. Лівий оборонець «Динамо» та збірної СРСР – срібний призер європейського чемпіонату 1988 року, володар Кубка кубків-1986, п’ятиразовий чемпіон і чотириразовий володар Кубка СРСР, а також чотириразовий призер союзного чемпіонату в період з 1980 по 1990 роки, чемпіон України-1993 та бронзовий призер чемпіонату Польщі-1992, чемпіон європейської першості серед молоді 1980 року. Гоноровий список наводимо спеціально, щоб наголосити на важливих подробицях: Анатолій Дем’яненко належить до тих фахівців, яких звично називаємо кадровими динамівцями, а отже, він таки з покоління переможців і спортивних максималістів. Але ще одну цікавинку воліємо виокремити навіть з цього переліку: 1985 року Дем’яненка визнали найкращим футболістом Радянського Союзу. А рівно через два десятки літ наспіло й визнання на тренерській ниві. Вельми схоже, до речі, на багатообіцяючий знак долі…

Угода з уточненням, але без обмежень

Як відомо, господарі «Динамо» наприкінці літа і на початку осені вели переговори з кількома відомими зарубіжними фахівцями – іспанцем Хав’єром Клементе, французом Полем Ле Гуеном, німцем Отмаром Гіцфельдом… Але жодному з них так і не запропонували контракту. Щось подібне вже мало місце в історії національної команди, коли очолювана одним з фундаторів нинішнього «Динамо», Суркісом-старшим, Федерація футболу країни була близькою до підписання угоди з хорватським тренером Мирославом Блажевичем, однак у підсумку схвалила кандидатуру Леоніда Буряка. Після чого вітчизняні й зарубіжні аналітики небезпідставно дійшли висновку, що головні акціонери футбольного товариства не воліють допускати до свого кола чужинця. Вибір Дем’яненка певною мірою підтверджує саме цю думку. Тим паче, що для багатьох він також сприймається як тимчасовий. Мовляв, основні події навколо динамівського капітанського містка відбудуться після мундіаля, коли в Олега Блохіна, успішного наставника «жовто-блакитних», образно кажучи, будуть остаточно розв’язані руки. Масла до вогню, як це  часто трапляється в таких випадках, підлив президент «Динамо»: Суркіс-молодший наголосив, що контракт із Дем’яненком необмежений, але напряму залежить від успіху команди в євроліговій кваліфікації. Новий тренер «блакитно-білих» виявився ще категоричнішим: «Якщо не проб’ємося до Ліги чемпіонів УЄФА, то подам у відставку сам».

«Битва гігантів» засвідчила самодостатність молодого тренера

Дем’яненкові сорок шість років, але в статусі «головного» він лише дебютує. Для фахівця, який чверть віку був виконавцем і ніколи не відповідав персонально за результат, опинитися в епіцентрі бурхливих вищолігових подій доволі складно. Проте перший млинець глевким не став: київська команда відчутно поліпшила і гру, і турнірні показники. Вирішальним як для колективу, так і для самого наставника-початківця виявився матч у столиці Дондасу, де «Динамо» взяло гору над основним конкурентом. Попри спроби донецького табору пояснити поразку «Шахтаря» упередженістю арбітра, висновок експертів однозначний: Дем’яненко переграв Луческу, динамівці – гірників. Особливо бездоганно тренер організував, а футболісти матеріалізували ігрову протидію господарям на центральній осі. Знаючи, що команда Луческу воліє вести гру саме на цьому напрямку й значно гірше використовує фланги, Дем’яненко наситив середину поля неабияк вишколеними техніко-тактично виконавцями, що стало цілковитою несподіванкою для Луческу та його підопічних, а безпосередньо на підступах до володінь Шовковського розставив фізично міцних руйнівників. Як наслідок, атака «Шахтаря» зав’язла на центральній осі, що змусило долучитися до масової боротьби й відповідальних за фланги, і цим сповна скористалися прудконогі динамівські лінійні. Відтак гірники шарпалися з одного стратегічного напрямку до іншого, намагаючись залатати позиційні дірки, а на цілеспрямований наступальний порив уже не залишалося ні часу, ні сил. Безумовно, матч у Донецьку засвідчив тренерську самодостатність Дем’яненка. Проте з уточненням: у грі так званим другим номером. Як очолювана ним команда змагатиметься з бездоганно організованим конкурентом елітного класу, ми зможемо переконатися лише навесні. Тому поки що все насправді в руках самого тренера-початківця. Бо господарі «Динамо», як і будь-якого іншого клубу, ніколи не відмовляться від послуг фахівця, що забезпечує потрібний результат. І навіть гіркий приклад «королівського» клубу з Вінсенте Дель Боске в епіцентрі подій промовисто підтверджує цей беззаперечний постулат.