Слово честі вивело на Сенатську площу
У ніч з 13 на 14 грудня 1825 року в найкращих домах Петербурга не економили свічок. Тієї ночі не спала вся імперія. Біля Зимового міняли караули. У Сенаті грюкали дверима. І вістові, сотні змилених уланів, по стривоженій столиці розвозили грізні депеші: «Негайно з’явитися до двору!» Сановники – злякані і сонні – юрбилися біля придворної церкви і допитувалися один у одного: «Що відбувається? Мабуть, війна із турком? Хтось із монархів помер? Смута? Мор?»
Звістка про те, що гвардійські офіцери затіяли повалення монархії, не на жарт налякала всю Росію: «Що буде, якщо до влади прийдуть якобінці? Масони винуваті! Не дарма покійний імператор Олександр заборонив ці таємничі зібрання! Напевно знав, що може статися! Отже, дочекалися!» А тим часом на Сенатській площі з’явилися заколотники. Півтори тисячі солдатів із військ столичного гарнізону і з ними дві-три сотні офіцерів і цивільних. Майже всі зі зброєю. З розгорнутими прапорами і барабанним боєм. Усе було ніби схожим на незабутні і не завжди безкровні палацові перевороти XVIII століття. Саме так, пам’ятали обивателі, виводили своїх прихильників Єлизавета І, Катерина ІІ і Олександр І. Але тоді, і про це також пам’ятав Петербург, солдати виходили після доброї чарчини, із монетою в ранці і з претендентом на трон на чолі. Але чотирнадцятого грудня нічого такого не було... І поводилися повстанці дуже дивно. Ні штурму палацу, ні переговорів із Сенатом. Стоять і на когось чекають. А мороз рум’янить щоки і вихолоджує завзяття…
У ранніх зимових сутінках, за наказом новоспеченого царя Миколи І, кірасири провели першу атаку. Але заколотники збились у каре. І жоден кавалергард не зміг пробитися крізь щільний стрій людей із багнетами. Тоді государ-імператор звернувся за порадою до... Наполеона. Бонапарт у таких випадках пропонував гармати... Після двох жорстоких залпів почалось переслідування. А потім арешти, суд і екзекуція. Солдатів проганяли крізь стрій – забивали на смерть шомполами. А шляхетних очікував великий суд, про який Олександр Пушкін написав: «Не довго царював, накоїв лих до біса, 125 в Сибір зіслав, п’ятьох же він повісив».
Олександр I прискорив смуту
Сьогодні про те, як відбулася страта первістків свободи, розповість кожен старшокласник. Про дружин декабристів і про те, як вони відмовилися від високих титулів, усіх світських благ і пішли за своїми чоловіками на каторгу, написано чимало. І навіть Александр Дюма присвятив подружжю Аннєнкових свого «Учителя фехтування». Рядки з «Послання в Сибір» і «Відповідь» Одоєвського цитувалися сотні тисяч разів. І найкращі громадяни колишньої Російської імперії захоплювалися сміливими і беззавітно відданими народові людьми. Усе це так. Але мало хто знає про те, як народжувалося декабристське вільнодумство і якою свобода мала бути для народу.
Коли імператриця-мати хотіла домогтися від свого старшого сина Олександра поступок, вона приносила йому сорочку убитого імператора Павла. Побачивши цю сімейну реліквію, Олександр Павлович погоджувався на все. Тінь батька, убитого з мовчазної згоди спадкоємця, все життя переслідувала вразливого царя-містика. Свого часу він, як і його батько, став членом масонської ложі. А потім почав мріяти про розбудову держави і ощасливлення народу конституцією. Почувши про таке, мадам де Сталь відповіла царю сарказмом: «Найкращий закон – ваша совість!»
А совість у царя була в «пушку». І не тільки через «передчасний апоплексичний удар», який трапився із Павлом I у березні 1801 року. Практично всі починання сина-убивці закінчувалися на папері. Він кілька разів збирався дарувати народові свободу. Але кожного разу вона чомусь «не дарувалася». Єдиною, доведеною до кінця «доброю справою», на думку царя, була реформа про військові поселення. Імператору дуже подобалися однотипні будиночки-казарми і ті, хто там мешкав. Такий собі «монархічний комунізм»: усі рівні перед Богом й імператором, кожний на своєму місці, чітка система керівництва і всі творчі починання «зверху». Від такого «благоденства» поселенці Чугуєва і Знаменки криком кричали. А імператор дивувався: «Чому жителі Слобідської України, колишні козаки, не хочуть звикати до законного порядку? Хіба що не розуміють – як це здорово: всі проблеми розв’язує начальство, усе майно, від горщика з кашею і до гребінця, – за казенний рахунок. Ніякої нерівні (а значить, і заздрості до ближнього). Хіба не про це так мріяли члени таємних масонських лож?» Відданий Аракчеєв доповідав імператору, який народ йому вдячний. І цар вірив Аракчеєву. У нього навіть визріла думка: перетворити всю країну в одне велике військове поселення. Але не встиг...
Незадовго до своєї офіційної смерті, 1825 року, Олександр I одержав звістку про змову. Пестель, Рилєєв та інші (до речі, більшість з них були масонами) готувалися скинути монарха на московських маневрах 1826 року. На повідомлення жандармів імператор відповів: «У юності і я мріяв...» А потім інсценував смерть. Можливо, підказали чи допомогли офіційно розпущені і заборонені з 1821 року «брати-масони». Суперечки про те, хто вмер у Таганрозі – цар чи його двійник – не припиняються і дотепер. Навіть є припущення, що самодержець нібито вирішив прискорити повстання і запропонував своїм побратимам: «Я залишаю владу, а ви не соромтеся і здійснюйте свої прожекти…»
Диктатура свободи?
З монархією декабристи, так тепер називають членів таємних організацій 1816 – 1825 років, хотіли покінчити якобінськими методами. Пестель – блискучий російський офіцер, людина незвичайних здібностей і, звичайно, масон-лютеранин – пропонував покінчити з Романовими раз і назавжди. Отже, «Єкатеринбурзька справа», тобто винищення членів царської родини, визрівала ще тоді, на початку XIX століття. В агітках, які мали співати революційні солдати, були такі рядки: «Кабы вместо фонарей да розвесить царей». Та ж тема була і в «Баладі про ножики»: «…и молитву сотворя, третий ножик на царя!» Після ліквідації монархії (і в прямому і переносному значенні) великий Прожект Свободи, тобто програмний документ декабристів, мав запровадити тиранію (тобто правління) обраних, військові поселення і найжорстокіший терор для тих, хто не захоче навчатися жити вільно. Диктатура, на думку батьків-визволителів, мала стати своєрідним «40-річним ходінням по пустелі».
Між трьох царів
Осінь і зима 1825 року для Росії були періодом безвладдя. Цесаревич Костянтин від корони відмовився. Злякався. Він боявся відповідальності і будь-якої складної справи. Саме про таких і кажуть – молодець серед овець. Під час Польського повстання великий князь і намісник просто утік. До речі, і на полі Бородінському Костянтин Павлович повівся не кращим чином. Питання коронації зависло. А коли воно вирішилося на користь середнього брата – Миколи, декабристи зважилися: «Пора. Якщо армію приведуть до присяги, вона за нами не піде!» І самі декабристи не пішли б, якби не слово честі дворянина і не віра в російський «авось». Напередодні повстання вони зобов’язалися йти до кінця. І запорукою цього було слово честі дворянина.
Чіткого плану збройного повстання у них не було. «Пошта, вокзал, телеграф» – будуть на часі у 1917 році. Але в Петербурзі 1825 року замість Леніна був князь Трубецькой. Саме його члени Північного товариства бачили на чолі держави. Тираном, який утверджуватиме диктатуру свободи. І таке тиранство вважалося почесною місією. Але «тиран» на Сенатську площу не вийшов. Найімовірніше, через те, що не поділяв поглядів Пестеля і не хотів боротися за волю у «заляпаній кров’ю манишці». В ореолі мученика і страстотерпця він і його товариші жонглюватимуть красивими словами. І ніхто нікому не зізнається в тому, що за кілька годин до повстання якщо не всі, то більшість з декабристів думали: «Що ми робимо? Невже нас ніхто не зупинить? Адже це божевілля! Але слово дворянина! Слово честі!»
Зобов’язані словом честі
Незважаючи на звістку про поразку, члени Південного товариства і Об’єднаних Слов’ян піднімуть повстання чернігівського полку і будуть розстріляні ядрами п’ятої артилерійської роти. Зобов’язані словом честі кожен з декабристів братиме провину на себе. По слову честі офіцери вигороджуватимуть своїх солдатів і розповідатимуть анекдот про те, що повсталі кричали слово конституція, бо мали на увазі... дружину великого князя Костянтина. Зобов’язаний словом честі Олександр Пушкін скаже Миколі I: «Якби я був у столиці, я був би разом з усіма!» Зобов’язаний словом честі дядько Михайла Лермонтова і десятки інших не захочуть переживати ганьби своєї неучасті в повстанні і пустять собі кулю в лоб. Зобов’язана словом честі російська аристократія співчуватиме в’язням сибірських казематів, хіба що не в очі називатиме імператора-ката Миколою Палковичем і… як і сто років тому, пригнічуватиме своїх кріпаків.
Про декабристів можна і треба сперечатися, сумніватися, беручи до уваги всі «за» і «проти». Обговорювати їхні програми, ідеї і методи. Але не можна сумніватись у тому, що, людьми вони були шляхетними і хотіли дати народу волю. І не просто мріяли про це, а спробували щось зробити. Вони й справді були надто далекі від тих, кого хотіли ощасливити, але зробили перший крок.