Доля – не бочка…
Ще двадцять років тому я могла б побачити сценариста і режисера повнометражного документального фільму «Гитара tutta la forza (со всей силой)» Сергія Пахомова на прес-конференції. Але не в Національній спілці журналістів, як минулого тижня, а, приміром, у Будинку кіно. І слухала б його до перегляду згаданого фільму або опісля. І ділилася б потім із читачами своїми враженнями від його кінострічки про найкращих професійних гітаристів України, які на початку дев’яностих років минулого століття не перевершили своєю майстерністю в Європі тільки музикантів Іспанії – законодавців гітарного мистецтва.
Володимир Манілов і Анатолій Шевченко: уперше в СРСР один видав техніку джазового акомпанементу на гітарі, а другий – техніку гітари фламенко. Валерій Петренко. Петро Полухін. Ці імена розкрилися б для мене якнайповніше, бо я стільки дізналася б про їхню творчість із фільму, їм присвяченого.
Але фільм, створений ще 1992 року, на екранах так і не з’явився й дотепер. І ця неприродна для кінематографа й для кінопрокату обставина і стала темою для обговорення на прес-конференції в Спілці журналістів за участю її голови Ігоря Лубченка, членів цієї спілки Володимира Шляхового й Сергія Пахомова та фахівця в галузі інтелектуальної власності Сергія Кулакова. А базувалася розмова на розслідуванні НСЖУ (за матеріалами судової справи 2/20-11), факту привласнення кіностудією «Укркінохроніка» та Міністерством культури України авторських прав сценариста та режисера Сергія Пахомова на створений ним повнометражний фільм «Гитара tutta la forza (со всей силой)».
Фільм цей унікальний до парадоксу. Адже мав першого в Україні незалежного продюсера Бориса Бальчиноса. І повністю підпадає дії закону про інтелектуальну власність, бо автор, Сергій Пахомов, підписав угоду на його створення. І попри все це – двічі присвоєний у двох контрафактних виглядах. Контрафакція – самовільне відтворення або розповсюдження твору без дозволу автора, як і плагіат, є порушенням авторського права.
Перший контрафактний фільм за літературним сценарієм і режисерською постановкою Сергія Пахомова «Укркінохроніка» виготовила, змінивши в ньому лише титри, і отримала в Міністерстві культури ліцензійно-прокатне посвідчення. А другий контрафактний фільм, перекладений українською мовою, студія продала Міністерству культури як власну продукцію за великі бюджетні гроші. Так було проігноровано право автора на укладення договору про використання твору – його приватної інтелектуальної власності. І порушило практично всі права, гарантовані автору чинним законодавством України. Суди всіх рівнів, де він намагався захистити свій твір від злочинних посягань посадовців, завершилися листом, у якому тодішній голова Верховного Суду України Віталій Бойко повідомляв Сергія Пахомова про закриття провадження цієї справи. Цілком безпідставне і незаконне. Не відреагувала судова влада і на клопотання всіх творчих спілок України про винесення вказаної справи на розгляд Пленуму Верховного Суду України.
Чим обернулася доля фільму для його автора? Працював він над ним цілий рік. Втратив продюсера, який, обкладений з усіх сторін рекетом і не раз ним побитий, розорився і помер. Понад десять років боровся за нього в судах – марно. Зате отримав із Міністерства культури листа, у якому його застерігали: якщо не поверне копію фільму, буде притягнений до суду. Змушений був змінити професію – став ще й журналістом.
Чому все це так сталося? Сергій Кулаков, спеціаліст у сфері інтелектуальної власності й авторського права України, євроексперт у цій галузі, головним винуватцем ситуації бачить… податкову адміністрацію. Яка «навмисно не розуміє, що ми самі себе обкрадаємо». Бо якби всі наші телекомпанії, демонструючи фільми, згідно із законом, платили гонорари авторам (а державі діставалися б 13% податку), то бюджет щороку отримував би, як мінімум, до півтора мільярда гривень лише з кінематографії. Адже ми європейці. А у всіх країнах Європи діє система, яка не тільки не дозволяє розривати на телеекрані чи кіно-екрані будь-який фільм рекламою, повідомленням чи ще чимось. А й гарантує авторам (вони належать до первинного ринку) винагороду за використання їхніх фільмів. У нас же, всупереч закону, діє американська система, яка від європейської відрізняється тим, що в ній автором є продюсер, який дав на фільм гроші.
Американська система – це прокат: кінопродукції, телепродукції. Але навіть тут у нас відбувається підміна понять. На початку року на пленарному засіданні парламенту з питань кінематографії тодішній міністр культури і туризму Оксана Білозір заявила, що за три роки в Україні отримано 54 тисячі прокатних свідоцтв. Проте йдеться про документ, який насправді є цензурним: тобто констатує, що у фільмах для широкого перегляду немає елементів насилля, порнографії, пропаганди повалення конституційного ладу тощо. Його ж використовують на практиці як право на прокат, а це вже зовсім інша площина. За прокат треба платити. Тому, як повідомив Сергій Кулаков, у Шевченківському районному суді поставлене питання про відміну всіх цих прокатних посвідчень, які суперечать Конституції, Всесвітній декларації прав людини, Віденській конвенції та іншим правовим документам.
Нам би запозичити досвід у Росії – як виконувати свої закони. Усе, що знаходиться на її території, вважається державною власністю. І кінофонди колишнього СРСР у Білих Стовпах – теж. Українські кінематографісти не мають змоги привезти звідти свої фільми, щоб показати їх на Батьківщині: за копії треба платити великі гроші. Росія ж заполонила нашими фільмами увесь світ, перевівши їх на інший формат (самовільне переформатування й подальше тиражування в такому вигляді у світі вважається кримінальним порушенням). А Міністерство культури України нічого не робить, щоб, згідно з вітчизняним законом, повернути додому культурні цінності держави з-за кордону. Натомість сміливо й рішуче відчужує права на творчу інтелектуальну власність і на її використання у своїх громадян, залучаючи при цьому й бюджетні гроші. Як це сталося у випадку із фільмом Сергія Пахомова «Гитара tutta la forza (со всей силой)», через що ми й досі не побачили його на кіно- і телеекранах.
Чому були якимись іншими високопосадовці у давнину? Он славнозвісний полководець Александр Македонський, розмовляючи з Діогеном коло його бочки, міг би запросто присвоїти собі мудрі відповіді філософа, які йому дуже сподобалися. Так ні, він просто так запропонував Діогену: «Проси все, що хочеш!» То вже інша річ, що Діогенові потрібно було від Македонського зовсім небагато – щоб він трішечки відійшов убік і не застував сонця. Коли ж хтось запитав, що робитиме Діоген, якщо зламається бочка, де він мешкав, мудрець сказав: «Це мене не турбує. Адже місце, яке я займаю, не може зламатися…»
Але коли втрачаєш те, що збудоване власними розумом і душею, може зламатися доля. Її ж із бочкою не зрівняєш.