Спалахував, почувши «Бог» і «Україна»
«Переді мною сидів немолодий, втомлений життям чоловік. До цієї втоми домішувалося ще відчуття певної ніяковості: Патріарх Володимир так і не звик до покоїв на Пушкінській – під час першої ж нашої зустрічі він власноручно готував нам чай, метушився…
Ми розмовляли, я жадібно ловив ті миті, які мали підказати мені ідею майбутнього твору – портрета святійшого владики. Я бачив, наскільки важко йому дається кожна фраза, вже тоді щось мучило його. Можливо, Патріарх Володимир переживав свою недавню тяганину з тодішньою київською владою з приводу Великодньої Служби Божої у стінах Святої Софії, яку він так любив? Переживав суху і безапеляційну відмову прокучмівських можновладців… Але я й помітив: варто було вимовити слово «Бог» або слово «Україна» – і очі владики спалахували живим і теплим вогником. На мить він оживав і серцем, вочевидь, був десь далеко у майбутньому, в Україні з єдиною помісною Православною церквою і престолом у Києві…»
Цими спогадами відомий український художник Леонід Гопанчук поділився з учасниками мистецько-духовної акції «Історія одного портрета» 9 грудня 2005 року – у день 80-річчя від дня народження блаженної пам’яті Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (в миру Василя Романюка) (9.12.1925 – 14.07.1995), що проходила в мистецькій вітальні Фонду сприяння розвитку мистецтв на вулиці Фролівській. Разом із мистецтвознавцем Іриною Олійник і молодим дослідником Дмитром Беленчуком він став автором однойменного проекту, презентація якого й ознаменувала цей ювілейний вечір. Доповнили її натхненний спів кобзаря Едуарда Драча, сповнений артистизму виступ отця Петра Бойка, якому пощастило багато спілкуватися з владикою за його життя, спогади відомого правозахисника Євгена Пронюка, сина Патріарха – отця Тарасія Романюка, настоятеля Свято-Покровської церкви на Подолі, де часто служив спочилий владика, протоієрея Володимира Черпака та інших.
Трохи про сам портрет. Леонідові Гопанчукові вдалося-таки вхопити ту мить, про яку він згадував. У задумливому погляді Патріарха – надія на світлу будучину його народу, рідної Церкви. Владика підводить руку – благословляє. Мабуть, не тільки автор цих рядків, а й багато хто з присутніх не міг позбутися ілюзії його зримої присутності в залі: картину розмістили так, що Патріарх ніби й був учасником молитви за спокій його душі, і стояв поруч із тими, хто говорив про нього…
Як зазначила Ірина Олійник, проект «Історія одного портрета» було задумано як світлу, нетужливу акцію. Можливо, тому про «чорний вівторок» та інший негатив згадували або дуже побіжно (о.Петро Бойко), або вже в кулуарах. Але поки що ця незагойна духовна рана України існує. У неї ще час від часу тикають свої іржаві цвяхи прогресивно-соціалістичні і московсько-православні кликуші, як це сталося на Софійській площі нинішнього літа, напередодні 10-ї річниці трагічної події. Отець Тарасій, син Патріарха, говорить про це з болем, але й з надією, що нова українська влада, врешті-решт, стане на захист українських святинь, духу і сумління України.