13 грудня 2005 року, вiвторок №233 (17644) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ГРОМАДА ПОДРОБИЦІ ГІСТЬ "ЯСК" КРИМІНАЛ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ГІСТЬ "ЯСК"
13.12.2005

Ми – нащадки крижаних «європейців»?
Чи варто пнутися до позаземних цивілізацій

З найдавніших часів шукає людство братів по розуму у Всесвіті. І неодноразово з легкої руки того чи того вченого, або ж мрійника заселялися живими істотами Місяць, планети Сонячної системи й ба – навіть саме  Сонце. Багато хто з нас дивився вельми суперечливий, та все ж інтригуючий фільм Деникена «Спогади про майбутнє». У цій пам’ятній стрічці наводилося чимало як досить серйозних, так і просто-таки сміхотливих аргументів щодо відвідин нашої планети гостями з інших світів. Пошуки і збір таких доказів – річ, безперечно, необхідна, якщо до цього підходити з об’єктивних позицій, досліджуючи їх справді по-науковому. Загалом пошукам позаземного інтелекту присвячено чимало монографій та науково-популярних статей. Крім того, час від часу проводяться і спеціальні міжнародні симпозіуми з цієї теми.

Своїми роздумами з цього приводу ділиться один із найвідоміших українських астрономів, директор НПЦ «Київський планетарій», професор Клим Чурюмов.
– Климе Івановичу, небо, як відомо, має воістину магічну притягальну силу. Й, можливо, це якраз тому, що ми саме звідти прийшли на цю стражденну велегрішну Землю?..

– Що ж, справді: чому не припустити б, що життя, скажімо, зародилося на якійсь іншій планеті, але все ж у межах Сонячної системи?! От, приміром, дивіться: навколо споконвіку обожнюваного красеня Юпітера вже не один мільярд років кружляє велетенська замерзла краплина води – знаменитий його супутник Європа. За своїми розмірами він, щоправда, подібний до нашого Місяця, проте майже повністю складається з криги, товщина якої подекуди сягає 200 км. Звичайно, що саме лежить під нею, можна, вочевидь, поки лише здогадуватись. У всякому разі, деякі модельні розрахунки підтверджують наявність у тутешніх глибинах теплої жит-тєдайної вологи, котра цілком могла стати своєрідним материнським лоном для зростання й подальшого розвитку первісних живих істот. Тим більше, що товстезний шар криги досить надійно захищав би їх від будь-яких згубних впливів ззовні. Отже, як бачите, ми цілком можемо бути нащадками тих якраз «європейців», особливо якщо вони справді-таки змушені були згодом у прямому сенсі цього слова боротися «за місце під Сонцем»... Та й загалом, як ви, напевно, й самі знаєте, всіляких схожих сценаріїв стосовно мандрівних космічних капсул із мікроорганізмами нині існує безліч. Причому як у середовищі фантастів, так і серед по-справжньому серйозних дослідників Всесвіту. Це так званий принцип направленої панспермії.

– Тож тепер уже цілком логічно ми з вами підійшли до наступного, не менш, гадаю, інтригуючого запитання: чи існують де-небудь у космосі близькі нам брати по розуму?

– Це дуже актуальна проблема. Адже ще давні греки, усвідомлюючи, що Земля всього лиш звичайнісіньке небесне тіло, робили висновок: раз на ній є життя, то значить, цілком може бути ще десь. Тим більше, що наша галактика складається – і це вже, до речі, підраховано за допомогою фотознімків зоряного неба з достатньою точністю – із 200 мільярдів зірок. А наше Сонце перебуває в одному зі спіральних рукавів Чумацького Шляху на відстані 8,5 кілопарсек, тобто 28000 світлових років від центру Галактики. Отож, проблема існування позаземних цивілізацій нині уже поступово стає на наукову основу. Хоча попервах не обійшлося й без відвертих «проколів». Причому чи не найгучніший з них тісно пов’язаний з іменами таких уславлених беззаперечних авторитетів зоряної науки, як  Петер Ван де Камп та Йосип Шкловський. Перший з них, виходячи зі своїх власних спостережень, запідозрив синусоїдальний рух Летючої зірки Барнарда у сузір’ї Змієносця, інтерпретувавши його наявністю щонайменше одного супутника з періодом обертання 24 роки. А Шкловський (який, до речі, свого часу висунув сенсаційну гіпотезу про штучність марсіанського «дітища» Фобоса,  але згодом сам же від неї і відмовився), також нерідко у своїх книжках посилався саме на Ван де Кампа як автора відкриття першої позасонячної планетної системи. Однак із появою кількох нових надпотужних телескопів (на Гаваях, в Чилі, і в нас у Криму) і застосуванням нових спостережних методик з’ясувалося, що нібито синусоїдальний рух зірки – це лише систематичні похибки, які неодмінно виникають при обробці візуальних даних. Про це стало відомо Ван де Кампу, але останній, не на жарт образившись, знайшов лиш силу відповісти публічним докором: мовляв, нехай всяк, хто сумнівається у проведених спостереженнях, протягом свого життя власноруч їх повторить на тому ж таки телескопі. Причому сам Камп, який, на жаль, нещодавно відійшов уже у вічність, так ніколи й не погодився з остаточним спростуванням своїх результатів.

– А чи можливо загалом в телескоп побачити планети – доволі дрібні космічні тіла, які до того ж позбавлені і власного світіння?

– Але ж саме для цього існує кілька спеціальних допоміжних методів. Один із них, приміром, – спектральний аналіз, за допомогою якого можна помітити, що інколи окремі лінії зоряного спектра зміщуються то у блакитний бік, то в протилежний – червоний. А це, у свою чергу, може означати, що навколо цієї зірки рухаються тіла, котрі збурюють її звичну траєкторію, тим самим примушуючи обертатись не навколо власної осі, а довкола деякого спільного центру. І от якраз завдяки спектральному аналізу та ефекту Допплера вдалося вже відкрити 134 позасонячні планети (окрім, звісно дев’яти наших): наприклад, біля зірок 51 Пегаса, 47 Великої Ведмедиці, 70 Діви, 55 Рака та інших. Тож якщо на них коли-небудь виникнуть відповідні, близькі до земних умови (присутність повітря, рідини, тепла), то, дивись, цілком може виникнути і розвинутися якась примітивна форма життя.
– До речі, подейкують, ніби людство вже отримувало певні упоряджені серійні сигнали від інопланетних істот, але просто не зуміло їх правильно розшифрувати…

– На превеликий для всіх нас жаль, ця інформація не відповідає реальності, бо поки що Всесвіт відверто знеохочує багатьох невтомних дослідників своєю таємничою бездонною німотою. Що ж до згаданих вами сигналів, то вони, певно, є відголоском ще однієї досить гучної сенсації 60-х років, пов’язаної з історією від-криття так званих пульсарів – зірок із надшвидким обертанням. Спочатку дехто на Заході й справді сприйняв їх за «зелених чоловічків», після чого всі подальші спостереження в цьому напрямі були, звісно, одразу ж засекречені. Та однак дуже скоро ці перші зажеврілі начебто промінці надії вже вкотре змінилися черговою порцією розпачу й розчарувань. Та зате, з другого боку, якраз тоді ж було відкрито і першу нейтронну зірку, що невдовзі «відгукнулося» навіть черговою Нобелівською премією.

– Очевидно, що й самі земляни не сидять склавши руки, а всіма можливими засобами намагаються якнайшвидше розповсюдити відомості про своє буття…

– Звісна річ! Причому для цього використовується чимало сучасних добре оснащених радіотелескопів і навіть славнозвісний 300-метровий велетень Аресибо. У будь-яку вільну від основної роботи хвильку вони передають спеціально підібрані серії імпульсів у напрямі найбільших зоряних скупчень. Проте тут усе ж є  одне важливе застереження, яке, далебі, варто було б обов’язково враховувати. Йдеться про велику ймовірність існування хоча й справді високорозвинутих, але ж водночас і занадто агресивних цивілізацій, потенційно схильних до загарбницьких дій. І чи не затягнемо, зрештою, ми собі зашморг на власній же шиї?.. Над цим, мабуть, не завадило б зайвий раз добряче помізкувати!

– Даруйте, але мені здається, що людство скоріше саме себе погубить, безжалісно знищуючи навколишню природу, ніж дочека-ється-таки конкретної реалізації якоїсь примарної зовнішньої загрози…

– Можливо, й так. Але ж разом із тим над нами все одно майже повсякчасно тяжіє куди реальніша космічна небезпека. Маю на увазі малопримітних на вигляд, проте все ж надзвичайно підступних «хвостатих відьом» – комет та таких же непроханих гостей астероїдів. Причому теоретично це може трапитися буквально хоч зараз. Адже річ у тім, що нині нам відомі лише 10 відсотків астероїдів діаметром понад 1 км та всього 3 відсотки малих планет меншого розміру. Щоправда, останнім часом на Заході було створено цілу наземну мережу досить потужних телескопів, обладнаних надчутливими матрицями, за допомогою яких можна «засікти» кожен із квантів світлової енергії, що  долинають до нас. Тож, скануючи  таким чином усе нічне небо, ми тепер маємо змогу ледь не щоночі виявляти з дюжину нових астероїдів та комет, серед яких, звісно, трапляються й відверті «персони нон-грата». Приміром, 18 березня  цього року якраз  надійшов тривожний SOS-сигнал із космосу, коли раптом на відстані всього  43 тисячі км від Землі пролетів 300-метровий астероїд 2004 FH!.. Проте слід усе ж сподіватися, що років через десять чи навіть і менше майже всі потенційно небезпечні об’єкти разом із майбутніми їхніми орбітами будуть уже повністю досліджені, а в разі крайньої нагальної потреби й знешкоджені.

– Цікаво: а яким же саме чином?

– Ну, мабуть, найгарантованіший шлях – просто в момент максимального наближення запустити навперейми потужну ракету. Причому, за наявною в мене інформацією, така запобіжна зброя є (поки що) навіть і в нас, в Україні. Проте є й інші, екологічніші способи своєчасного відхилення руху небесних тіл від прогнозованого контакту із земною кулею. Так, можна, приміром, послати до небажаного гостя зонд із параболічною дзеркальною антеною. Вона сфокусує на поверхні астероїда промені Сонця, внаслідок чого його речовина від нагрівання буде потроху випаровуватись, що, в свою чергу, має призвести до дії на нього реактивної сили – з вимушеним переведенням на безпечну стосовно Землі орбіту.

Едуард Щур




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.