Сеньйори, сеньйорки та їхні служниці

Ми продовжуємо ознайомлювати вас із уривками з листів російської заробітчанки Ніни Лопатіної, котрі вона невтомно пише, а ще невтомніше ксерокопіює і розсилає цілими пакунками на різні адреси. Наскільки можна, ми обминаємо релігійно-пропагандистську складову її щедрих дописів, хоча саме вона є їхньою основою. Нас більше цікавлять її побіжні розповіді про заробітчанське буття, про почування людини на чужині, про її радянське і пострадянське минуле, котре спровадило жінку спочатку в Лаос, а пізніше до Іспанії. Про обставини, котрі змусили її залишити в Росії велику рідню синів, сестер і хвору матір.

Вона стала фанаткою тамтешньої євангельської церкви, проповідником в якій, до речі, українець з прізвищем Шевченко і котра «працює» з росіянами й українцями, що прибилися до Севільї в пошуках заробітку. Невтомно переконує колег по нещастю, що лише ця церква є помічником і рятівником у їхньому нелегкому заробітчанському житті. Але пані Ніна приходить зі своїми усними й письмовими закликами не лише до севільського міського парку, де зазвичай тусуються заробітчани, а й сотнями розсилає їх поштою. По-перше, всім родичам і знайомим, але з не меншою завзятістю й незнайомим адресатам. І начальника Казанського суворовського училища, де вчився її син, переконує, що воєнний геній Суворова – в його вірі, тож і нинішніх суворовців треба навертати до Бога, але робити це лише за допомогою євангельської церкви. Ті ж самі заклики (доволі стандартні) адресує в турецьку в’язницю, де ув’язнений чоловік її одновірки-українки, й редактору газети «Вести Севера» з тієї російської глибинки, де вона трудилася на руднику. Більше того, завзята євангелістка переконує навіть якогось Абудара, що вона здатна промовляти до нього словами Аллаха.

Із листів можна збагнути, що рідня Ніни Олександрівни не піддається масованій пропаганді, вважаючи її баптисткою, втягнутою в якусь секту. Звісно, що й далеко не всі севільські заробітчани змінюють віру. Пані Ніна їм дещо зневажливо співчуває. Мовляв, замість того, щоб на парківських посиденьках перемивати кісточки своїх сеньйор, яких вони презирливо називають «сеньйорками», а їхніх дітей виродками, треба б їм молитися за іспанських господинь, тоді вони стануть добрішими, співчутливішими. І їй самій же доводилося несолодко.

«У сім’ї, куди я найнялася хатньою робітницею, було троє дітей: шести, чотирьох років і одномісячне маля. Дуже важка малеча: свавільні, неслухняні, безперервно билися між собою. То не вкладеш спати, то вранці не встають. Замотуються у ковдри, верещать, не дають себе одягнути, не хочуть снідати. Сеньйора тобою незадоволена, дивиться повз тебе і бурмоче: «Вчи мову». Можуть запросити поїсти, а можуть і ні. На день до чотирьох годин залишаюся з немовлям. Але при цьому повинна ще все прибрати, випрати й попрасувати. Будинок двоповерховий. Кожна спальня має великий санвузол, дзеркала, мармур. Треба скрізь прибрати, будинок пропилососити, натерти паркет, усі ліжка заправити. До того ж у домі дві собаки. Двічі на тиждень належало мити вікна. Одне слово, чистота мусила бути, як у дорогому номері готелю. Коли заходиш в такий, то нема до чого присікатися. Звичайно, терпиш-терпиш, а як зсередини прорве греблю, розплачешся вночі й нема сил зупинитися».

Але часи змінилися на краще, читаємо в іншому листі, Бог змилостивився, і тепер в іншій сім’ї сеньйора дозволяє Ніні Олександрівні навіть відповідати по телефону, якщо нікого нема вдома.

В Іспанії пані Лопатіна збагнула певні моральні цінності, правила гуманного суспільства, непритаманні совковому менталітету. Збагнула через покаяння.
«Я купалася в громадському басейні (що безпосередньо на вулиці) зі своїми підопічними дівчатками. Тримаю на руках дитинча, коли до нас підходить ненормальна мала – дівчинка-даун із великою головою, з кривими некрасивими зубами. Їй хотілося погратися з «моїм» малюком. Я почала задкувати, а потім і взагалі поспішила подалі від неприємності. «Даунча» за мною, щось мукаючи під ніс. Вільною рукою почала бризкати настирному дівчаті в обличчя – аби відстало. Правда, підійшов батько й забрав її. Коли все вгамувалося моя одинадцятирічна підопічна й каже: «Ніно, навіщо ж ти так зробила. Вона хвора, але безневинна. Не має з ким гратися, тому хоче хоча б поспілкуватися з дітьми свого віку». Ці слова мене мов окропом ошпарили. Враз згадалося дитинство. У нас був сільський дурник – Толян. Над ним усі потішалися, а по суті знущалися. Але ніхто того не соромився, бо таке було звичним для села. Постійно зашмарканому, з висолопленим язиком, йому б уникати людей, а він, навпаки, завжди ліз туди, де їх побільше. Коли його виштовхували, давши потиличника, з клубу, де танці, він не огризався на людей. Ішов і жбурляв грудками в ластівок, зганяючи з дротів, або з досади заганяв гусей у річку. Тьотя Маруся, його мати, була красивою жінкою. Дуже любила й жаліла свого Толяна. Прийде він вигнаний і обсміяний сільчанами, вона витре йому носа, гладить по голові й обціловує. На людей не ображалася за збиткування над сином, сприймала їхню поведінку як звичаєвість, як належне, з чим треба миритися, бо так завжди велося на селі.

Тут, в Іспанії, дуже терпимі до розумово неповноцінних людей. Їх не ізольовують, особливо дітей, від них не сахаються. Розмовляють з ними лагідно, співчутливо».

У кожного народу є тяжкі періоди його історії. Звісно, іспанці пережили громадянську війну, диктатуру Франко, але хіба все те можна порівняти з радянським більшовизмом, сталінщиною. Такий контраст для пані Ніни дуже болючий, несправедливий стосовно її дідів, батьків, та, власне, і її самої. Ніби якесь прокляття над народом. З покоління в покоління переходили лихоліття, негаразди, знущання, біль, сльози та невиправдані втрати. Згадує свого діда Івана Осипова та бабуню Любаву. «Дідусь був дуже набожний, тож не хотів брати до рук зброї, аби воювати чи то за білих, чи за червоних. Сховався у копиці сіна від мобілізації. Його таки виловили і відправили до Казані, у в’язницю. Але відсиджуватися там не довелося. З ув’язнених сформували загін для виловлювання таких же дезертирів. Бувало впіймають якогось мужичка, роззують, роздягнуть його – і все на себе, а йому взамін своє – вошиве, обідране. Односельці дивувалися з діда Івана: чому ж він не пристарався, а прийшов із «ловів» в такому ж дранті, в якому пішов із дому?

Закінчилася громадянська, почалися репресії. Бабуня Любава, залишившися вдовою, день при дні доїла колгоспних корів, а вночі сторожувала там же, на фермі. Вночі потайки вцідить трохи молока, спряжить, заправивши борошном, і годує сонного сина (мого батька). Якоїсь лихої ночі не вгляділа, як у кошару проник вовк і передушив цілу отару овець. Любаву Осипову судили за шкідництво. Але один із совісних комуністів заступився за бабусю, сказавши, що вона просвіту не бачить, про дім забула, проводячи по 24 години на фермі. Певно, перевтомлена задрімала. І цим урятував від розправи. Вона все життя молилася за нього».

Ось такий рій спогадів викликає чужина. У Ніни Лопатіної вони підпорядковані одній тезі – «Без Бога ні до порога». «А що в цьому поганого?» – скажете. Поганого, може, й нема, а от некоректного вистачає. Ніна Олександрівна хоче не просто навернути своїх адресатів до Бога, вона прагне, аби вони стали вірними лише євангельської церкви, прийняли її віру. Замість радити людям шукати власну стежку до Бога, наполегливо закликає збочити на стежку її віри навіть тих, хто вже давно знайшов свою дорогу до храму, наголошуючи, що вона хибна. Чи це по-божому? Нам не треба проповідей з Іспанії, бо таких, як Ніна Лопатіна, вистачає і в Києві. Вони перестрівають на вулицях, підсідають у транспорті, настійно тризвонять в наші квартири, пропонуючи релігійні послуги у вивченні Біблії, її правильного тлумачення. Їхня лагідна настирливість – своєрідний вид агресії. Знову ж таки – чи це по-божому?

Ніна Лопатіна надіслала до редакції «повне зібрання» своїх листів, звісно, з проханням їх надрукувати. Мабуть, те, що ви прочитали, не зовсім задовольнило б набожну емігрантку, але редакцію зацікавило те, що, гадаємо, й зацікавить читачів «Вечірки».