Із Росією в серці чи в печінках?
Українцям ще впам’ятку, як перший президент Росії Борис Єльцин, підписуючи широкомасштабний договір про співпрацю з нашою країною, пафосно заявив (ніби адресуючи ці слова своєму наступнику) наступне: кожен росіянин, прокинувшись уранці, має запитувати себе: «А що я зробив для України?» Схоже, Володимир Путін виявився значно «просунутішим» у питаннях добросусідства з Україною і пішов значно далі свого попередника – він уже не запитує, а робить. Приміром, днями Володимир Володимирович полічив усі активи української держави й вирішив: ми маємо купувати російський газ за світовими цінами, оскільки, мовляв, гроші в нас є. Особливо Путіну не дає спокою надання Україні кредитів західними фінансовими інститутами під енергетичні проекти.
А щоб наші урядовці на «газових» переговорах були сумирнішими, російський «Газпром» цінову суперечку з Україною вирішив «обкатати» на європейському рівні. Мовляв, такий от ненадійний партнер Україна, хоче для себе особливих умов та поступок, через неї може й Європа без російського газу замерзнути. Але коли російський прем’єр Фрадков спробував поскаржитися на це голові Єврокомісії Баррозу той, уважно слухаючи переклад месиджу, тільки поблажливо усміхався. Якщо цього досі не зрозуміли росіяни, то весь світ уже давно про це говорить: Росія має навчитися домовлятися з Україною не з позиції старшого брата, а на партнерських умовах. Це й дало підстави німецькій газеті «Die Welt» резюмувати таке: «Білоруси купують газ за набагато нижчою ціною, ніж «Газпром» вимагає від українців, які зіпсували відносини з Москвою своєю Помаранчевою революцією і орієнтацією на Захід».
Ось де собака заритий! Президент Росії називає «Роком втрачених можливостей» останні 12 місяців у стосунках з Україною, певно, натякаючи, що якби вчасно порадилися з Росією і не допустили помаранчевих подій, то й домовлятися тепер Україні було б легше. Але насправді російський очільник забуває ту обставину, про яку невгамовно говорить весь світ: Україна стала іншою, вона змінилася – і влада, і народ. Нині наші високопосадовці й дипломати, вже не підгинаючи хвоста, як бувало раніше, вчаться захищати українські інтереси. І хоч їхні запитання не такі категоричні та войовничі, як у Путіна, але, як мовиться, і в нас є своя відповідь Керзону. Приміром, скільки насправді мільярдів доларів має сплачувати Росія за оренду свого флоту в Севастополі? Чому територію українських маяків досі вважають російською? І про це запитують не тільки лідери помаранчевої команди, а, приміром, повпред комуністичної фракції у ВР Георгій Крючков.
Як відомо, російський газ іде переважно для промислового виробництва. І якщо віртуально припустити, що може в якусь мить зупинитися «Запоріжсталь» або «Дніпроспецсталь», то якої ж заспівають тоді ці російськомовні регіони? Невже схвально зустрінуть недружній крок старшого брата? Уже не тільки західняки, а й східняки замисляться: хто і для чого розігрує російську карту в Україні? Бо яскрава фразеологія і пафос – це одне, а конкретні вчинки «добродійки-сусідки» можуть спровокувати до русофобії в українському суспільстві. І це на початку передвиборної кампанії! Що ж тоді лишиться робити проросійськи налаштованим політикам? Куди вони зможуть прилаштувати гасло про об’єдання «трьох слов’янських держав»? А заклики на кшталт «Із нами Бог і Росія» чи «з Росією – у серці» можуть у свідомості металургів Придніпров’я, в яких захолоне піч, швиденько перетворитися на «Росія – в печінках».