Розтоптав квіти і… кохання
Марії Омелянівні за сімдесят. У наших умовах життя – вік більш ніж поважний. Жінка хворіє на гіпертонію. У неї аритмія серця. Здавалося, лягай удома на диван та й лежи собі. Проте не звикла старенька марнувати бодай хвилину. Вона на своєму городі, що у Васильківському районі, вирощує квіти. А щосуботи і щонеділі з кількома десятками букетиків подорожує до Києва. Там її зустрічає донька. Удвох жінки простують до Золотоворітського проїзду, де й намагаються реалізувати свій нехитрий товар. По п’ять гривень за букетик.
Виручка – не позаздриш. І все ж якась та допомога доньці – медсестрі Інституту нейрохірургії – і двом улюбленим онукам, котрі в одному зі столичних університетів гризуть граніт науки. Звісно, на платній основі. Батько хлопців давно вже подружився із «зеленим змієм». Власне, оковита і стала тією межею, за якою розпочалося падіння колись милого татуся, чоловіка і зятя. Тож помочі од нього годі ждати. Мати та донька покладалися виключно на власні сили.
…Того суботнього вересневого дня ветеран Другої світової війни Марія Омелянівна торгувала на звичному місці. Люди купували і дякували старенькій за красиві й водночас доволі дешеві букетики. Ніщо не віщувало неприємностей. Поки до селянки не підійшов на вигляд цілком нормальний, навіть симпатичний, молодий чоловік. Йому було ледь за тридцять.
Олексія літня жінка помітила трохи раніше. Молодик стояв біля входу у вестибюль станції метро «Золоті ворота». Помітно хвилювався. І з якоюсь особливою жадібністю пив «Чернігівське міцне». Марія Омелянівна нарахувала три пляшки. Хто знає, може, чоловіку докучає спрага… Та й поринула в свої невеселі думки, водночас поправляючи власний товар.
– Я, бабусю, збираюся вас образити. Хочу вкрасти один букетик, – раптом почула над головою пенсіонерка.
Підвела голову. Її очі зустрілися з тим молодиком, що тільки-но знервовано викинув чергову пляшку з-під пива. Якось дурно посміхнувся до господарки квітів і почимчикував у бік вулиці Лисенка. Як з’ясувалося пізніше, додому.
– З Олексієм знайома три місяці. Він доволі часто зазирає у пляшку, – розповідає студентка юридичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка Ангеліна Голуб. – Аби сп’яніти, йому достатньо лише однієї пляшки пива. Характер у коханого ще той. Поводить себе, на мій погляд, як психічно неврівноважена людина. Тож між нами постійно виникали сварки.
Саме з цієї причини дівчина зателефонувала Олексію. При зустрічі нарешті вирішила з’ясувати стосунки. Очевидно, раз і назавжди. Заради такої справи молодик запросив кохану до себе додому. Дівчина відмовилася. Домовились зустрітись біля станції метро «Золоті ворота». Близько третьої дня. Як і годиться, Ангеліна спізнилася. На тридцять хвилин. Олексія на умовленому місці не застала. Зателефонувала до нього додому, аби повідомити, що вже приїхала. За п’ять хвилин постать парубка виросла перед дівчиною. Зі страшним виразом на обличчі. Ангеліна гадала, що зараз її битиме. Але молодий чоловік, укотре обвівши її недобрим поглядом, кинувся до бабусі-квітникарки. З думкою реалізувати власну обіцянку.
– Нарешті прийшла моя кохана, – розлючено заревів у вухо старенькій молодик.
Ухопив букетика і з ним повернувся до Ангеліни. Вручив. Марія Омелянівна поквапилася за оплатою. Проте Олексій не збирався цього робити. Виправити становище намагалася дівчина. Їй молодик завадив.
– Тоді я просто повернула букетика старенькій, – пригадує Ангеліна. – Його жінка хотіла поставити у вазу. Але не на жарт розлючений Олексій почав «грати» у футбол. Лаючись, він нещадно топтав квіти ногами. Кричав, що жодна людина без його дозволу тут більше ніколи не торгуватиме. Позаяк зовсім поруч він мешкає не один десяток літ, тут у нього безліч друзів…
Марія Омелянівна не розгубилася. Своїми виробленими вузлуватими, але ще достатньо міцними селянськими руками вхопила молодого здорованя. Тримаючи того за груди, благала в перехожих викликати міліцію. Олексій намагався вирватись. Напевно, думав про втечу. Бо ж збагнув, що потрапив у справжні лещата. Та все марно. За п’ять хвилин з’явилися правоохоронці. Лише тоді старенька відпустила молодого лиходія…
Ангеліна ж од сорому відійшла в бік. Ближче до скверу. Гадала, молодик схаменеться, зупиниться й нарешті підійде до неї. Проте Олексій продовжував свою злу справу – завзято топтав букетики. Під ноги йому потрапив і той, який щойно подарував дівчині. Нехай навіть і вкрадений. За мить квіти були розчавлені. Це ж він «походив» і по-їхньому щастю, подумалось дівчині. Ображена Ангеліна ускочила в перше таксі, що на Ярославовому валу мирно очікувало клієнтів… Од важких думок, які роїлися в голові, отямилася лише на станції метро «Либідська».
– Опісля того, що Олексій учинив, не хочу з ним мати жодних стосунків, – із сумом додає дівчина. – У нього проблеми з пам’яттю. Він не може згадати, що з ним коїлося напередодні, коли перебував у стані алкогольного сп’яніння. Його поведінка неадекватна.
Можливо, майбутній юрист і має рацію. Проте, за даними Київської міської наркологічної лікарні «Соціотерапія», такий клієнт у них не значиться. Більше того, Олексій якось по-дитячому проскиглив: мовляв, у подальшому він уже не ображатиме людей похилого віку. У принципі можна повірити, що так і буде. Бо ж отак причепитися до якогось молодика, схоже, у нього духу бракує. Тож не такий він і безнадійний, як вважає Ангеліна. Перебуваючи напідпитку, був переконаний, що старенька не в змозі дати відсіч...
Зваживши все «за» і «проти», Олексій у цілком тверезому стані попросив, щоб його надто сильно не карали. До побажань правопорушника суд таки дослухався. Визнав його винним за частиною 1 статті 296 КК України – хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з ознаками явної неповаги до суспільства, що супроводжується винятковим цинізмом, – і призначив покарання у вигляді одного року позбавлення волі. Хоча міг ухвалити й три. Людина, яка, по суті, завдала нищівного удару квітами по власному коханню, відбулася легким переляком. На підставі статті 75 Кримінального кодексу України Олексія звільнили від відбування покарання. Для нього встановлено однорічний випробувальний термін…