Холодильник на колесах

Хоча люті морози ще не вдарили по столиці, проте багатьом робітникам комунальної сфери довелося перевзутися з черевиків у валянки та надягти фуфайки. Добряче втеплитися довелося й  кондукторам, хоча вони й не надворі.

Не знаю, чи мерзнуть кондуктори у трамваях, а от у тому, що в тролейбусах цокотять зубами, щодня переконуююся сама. Спершу дивно було спостерігати, як вони, підтанцьовуючи, жалібно примовляли: «Хто ще не придбав талончики? На лінії контроль…» Бувало, що ті «підтанцьовки» розважали пасажирів, обілечування жвавішало. Тоді й мерзнути не так нудно. Та одного ранку, коли зимний вітер обпікав обличчя, пасажири щиро співчували кондуктору одного з тролейбусів 26-го маршруту.

Я забігла у розчинені двері з надією хоч трішки зігрітися дорогою до роботи. І ось тихий голосок мене запитує: «А у вас що?» Переді мною стояла юна кондукторка, котра скидалася на капустину – кілька теплих светрів, щось подібне до фуфайки, на голові – біла пухова хустка. І усе це – ще й у валянках з галошами! Однак руки у рукавиці їй заховати не вдалося, бо талони продавати незручно. Коли я відповіла, що у мене проїзний, то аж ніяк не очікувала, що почую нарікання… але не на свою адресу, а на кляті холодильники на колесах.

«Що так дивно оглядаєте мене? Кумедна я дуже? Так? Але ж мені здоров’я дорожче! – не вмовкала дівчина. – А знаєте, що я у цій консервній банці вже третю зміну на ногах?!» Аби не стати винуватицею всіх нещасть цієї юної леді, я ввічливо поцікавилася співчутливим тоном: «А це що, працювати нікому, чи грошей побільше заробити хочеться?» – «Так начальство розпорядилося! – трохи подобрішала кондукторка, що хоч комусь можна вилити наболіле. – Оце знаєте, як у нас – стареньких на роботу понабирали, а тільки-но зима, то вони одразу ж працювати повідмовлялися: бачите, їм мерзнути протипоказано! А ким же дірки лататимуть? Як завжди – нами, молодими!» А далі пішла розповідь про те, як добре живеться за кордоном, адже там узимку транспорт обігрівається – не те, що у нас. Дівчина також скаржилася на те, що до пуття і пообідати ніде: «Хоча іноді водії і кличуть до своєї кабінки, але приємніше все ж надворі гарячої «Мівіни» попоїсти, а то знаєте – і так цілий день стирчиш у цій бляшанці та ще й обідати там! Нізащо!»

Уже й зупинка моя. Дивно, але під час розмови (кондукторка просила пасажирів передавати їй гроші на талони, бо не відходила від мене) я зовсім забула про холоднечу, та й дівчина уже не пронизувала злим поглядом усіх, хто витріщався на її хустку та валянки. Уже й про водіїв-красенів мову завела… А в очах світилася подяка – за те, що вислухала і зрозуміла. Але, мабуть, повністю зрозумію її лише тоді, коли в холодильнику на колесах відпрацюю три зміни поспіль у фуфайці та валянках…